Читати книгу - "Під Савур-могилою"

Перечитавши написане, екзарх Роман спинився, помислив і пішов, згасивши свічку, на сон. Та вже наступного дня до нього дійшли такі туруси, що змусили його помолитися в плачі й стумі і знову засісти за свій діаріуш-хронос.

«Скорбно оплакую ще одну подію, що стала відомою на всю Україну. Легендарного січового отамана, соратця гетьмана Богдана Івана Сірка по путі в Мерефу до могили сина Романа ув'язнив гетьман Самойлович і відпровадив, як суперника на булаву, на скарання цареві, а той за непокору, приятельство зі Степаном Разею та Дзиковськими, заслав його в кайданах, мов ясирника, до Сибіру. Тяжко, перелічити, скільки наших чільців, поважних та шляхетних, відпроваджено до Сибіру на каторги, і це ж не кінець, а лиш початок, помилуй нас, Боже, і захисти!

На знак вірності цареві гетьман Самойлович віддав у заклад своїх синів: Семка, Григора та Якова з козаками, „знаючими поля й моря повсюдні“, плату яким цар пообіцяв жалувати тільки золотими, як і тайшам-аюкам ойротським, що не пристали до Разі раніше.

Достовірні туруси-чутки стверджують, що цар запевнив Дорошенка ліквідувати Андрусівську домову з ляхами, коли той йому передасться, але виводити воєвод з України, як вимагає Дорошенко, відмовився. Київський митрополит Йосип Тукальський-Нелюбович звернувся до всіх екзархів святих обителей в Україні із закликом дотримуватись підлеглості Константинопольському патріархові, а не московитському царечинцю Йосипові. Митрополит Чернігівський і Сіверський Лазар Баранович за отримані великі маєтності, потверджені йому в спадок царем, того дотримуватись не бажає, а відтак православне духівництво в Україні розкололося надвоє, проте підпольські й підлитовські русини тримаються Йосипа Київського.

Жахлива подія з Сірком стала більшою трагедією в Україні, ніж по смерті Богдана, навіть між старшин самого гетьмана Самойловича відчутна вона, бо орда тепер грабує й розорює дотла безборонний край. Січова рада послала до царя депутацію в сто вершників на чолі з Овсієм Шашолою з вимогою негайно вернути Сірка, бо Січ із Ханенком пристане до Дорошенка, покличе орду та турчинів і піде на Москву війною! Услід тому кошовий Лукаш Андрієвич під впливом сіром-арґатів і старшин сповістив царя листом, що „польний наш добре ведучий вождь і правитель усіх Запорогів та інших місць, бусурманам гонитель і воїн, має бути невідкладно повернений Січі, коли бажаєте мати нас на дальнійше приятелями. Заслання Сірка у сибірську неволю діє на сіром і старшин усіх Запорогів і інших земель наших так, що стримати того не буде сили нікому. Це останнє наше слово!“.

Турчини й орда, дізнавшись про засилку „шайтана“ Сірка, мають, чувати, намір напасти на Запороги,— п'ятсот ординців тепер перехопив полтавський полковник Семен Розсоха і в побоїщі знищив до ноги. А крулівський гонець до царя Кшиштоф Ковалевський переконував мене, що отамана Сірка на обопільні послуги Московії й Жечі Посполитої слід негайно вернути в Запороги, бо він все життя над нашим спільним ворогом — аґарянами промисел чинив, як ніхто! Може, Бог дасть, обставини які й змусять царя вернути нашого поспольного захисника.

В Парижі преставився Ян-Казимир Другий, і ляхи зараз у траурі, а Михай-Хома Корибут дуже не в ладах із сеймом і гетьманами. Вимога царя видати самозванця Симеона кінчилася погрозою Січі через посланців Волховітінова і Кикіна піти війною на Москву. Послав і коронний гетьман Ян Собеський осібно вимогу цареві відпустити „гетьмана із гетьманів“ Сірка з неволі, повторивши, що інакше Січ злучиться із султаном і ханом проти Польщі й Москви.

Повсталі проти ляхів містечка в Студениці під призвідством Самійла Самуся і Семена Палія впрах розбиті, а їх рештки, чувати, втекли в Молдову до господаря Дуки. В нашому Стародубському полку на річці Унечі сотником Потапом Уничем створено велетенську рудню, яка плавить залізо на всю Гетьманщину. Московські амбасадори твердять, що в царя з чолобитною був чернець, хроніст та архімандрит Симонового монастиря в Москві Гаврило Донець, Богом благаючи вернути із Турухані Сірка, знаного йому ще із „сидіння“ в Азаці. Бив чолом цареві про те ж і миргородський полковник Григор Гладкий.

Брат Гаврила Донця, тепер харківський полковник Григор, за свій кошт будує Куряжський монастир, обібравши маєтності всіх сотників-разінців, а найпаче свого попередника Федора Ріпки та трьох Харкових синів. Дорошенко, кажуть, через львівського єпископа Йосипа Шумлянського запропонував крулеві Михаю своє підданство і послав у Конотоп підбурювачів проти Самойловича, а той їх виловив і відпровадив до Сибіру. Якась прірва вертепна той Сибір у царя і бояр для нас! Прости, Боже, нас грішних і помилуй, амінь!» — дописав останні слова отець Роман і, глибоко зітхнувши, лишив діаріуш просохнути, поки він ошатиться до служби Божої, до якої його вже кликав соборний дзвін...

А в цей час Іван Сірко їхав одиноким вершником із Мерефи в рідні Запороги. Його колорічна окайданена «прогулянка» до Тоболу й Турухані — туди піша й повільна, а назад алярмово скачна в санях-ґринджолах і така, що запалювалися коні від гону,— скінчилася неждано-негадано, не принісши йому ні радощів, ні втіх особливих, а додавши гризот совісті, замінивши стуму по синові тугою по побратимах і навіть власній гідності. Адже спізнись на тиждень-два царський фірман із наказом про негайне повернення його в Москву, і Сірко з побратимами, маючи вже придбану за кошти з гайтаника зброю, напевне б, звільнився з цілою ватагою каторжан, а так тепер невідступно мучиться: «Як вони там без мене і де вони?»

Як він переконався і в довгій зворотній дорозі, і в Москві, і вже в Мерефі, його раптове звільнення не було зв'язане з викриттям підготовки до втечі майже трьохсот новаків-разінців. Причина була іншою, але вона співпала з передднями їхнього обміркованого збройного визволення, яке тепер очолювали грем'ячівський сотник Бавило Якуш, митрополит Митрофан-Методій та колишній генеральний осавула гетьмана Демка Павло Грибович. Надійними були ті чільці, але все могло статися, і Сірко спішить добратися до спасенної Січі якомога швидше, тому загнав уже бідного Сивка.