Читати книгу - "Дім, в якому…"

Щуряка сідає на підлогу перед столом-ящиком, ставить лікоть на його поверхню — і тут же до неї прилипає.

— Чорт, — шипить вона, потираючи солодкі лікті. — Як ви тут живете, хотіла б я знати?

— Так і живемо. Тут не зав­жди так брудно. Щосереди ми влаштовуємо прибирання, а сьогодні, як на зло, вівторок. Найбрудніший день.

— І скільки серед ви пропустили? Тільки чесно.

Рудий виймає з наплічника манірку, наливає Щуряці в ковпачок і передає його відразу в руки, щоб не морочитися зі столом.

— Лікер з мандаринових шкірок. Абсолютний відпад.

— Сам робив?

Він сміється:

— Ні. Не бійся. Купив у Братів Поросят. Стерильно. Уявляєш, Фазанячий лікер?

У бірці Щуряки — пара банькатих окулярів і нічого крім них. Потім і окуляри затуляє манірка.

— Як поживає ПРІП? — запитує Рудий, витираючи лікерні вуса.

— Чудово. Два його перські коти і двійко дворняг теж поживають добре. В однієї дворняжки — тої, що Міллі, — був пронос, але вона вже вичухалася, дякую.

— О-о-о, твій тато любить тварин? — зачудовується Рудий.

— Обожнює.

Тон Щуряки настільки похмурий, що Рудий розуміє: розвивати цю тему не варто. Але доки він підшукує іншу, Руда каже:

— Він обожнює тварин. Він від них шаленіє. Вони чисті й безневинні створіння.

— Упс... — витискає з себе Рудий, розгублено посміхаючись.

— От власне, — Щуряка дивиться на Рудого впритул так, як не дивиться ні на кого довше ніж три секунди.

— Що ти взагалі про нього знаєш? Він, щоб ти знав, письменник. Купу книжок написав. Усі — про тварин. Вони, напевно, є і в нашій бібліотеці. Хочеш почитати?

— Не впевнений. А що, хороші книжки?

— Обридаєшся. Але в кінці все буде добре. А якщо за книжкою знімуть фільм, під час зйомок не постраждає жодна тварина, він спеціально обумовлює це в контрактах.

— Слухай, не треба, га? — просить Рудий. — У всіх є свої скелети в шафах. Навіщо ж так сердитися?

Щуряка шкребе перенісся нігтем.

— Не знаю, — каже вона похмуро. — Це його візити на мене так діють. Я від них хвора стаю. І ти ще питаннями доймаєш.

— Вибач. Я ж не знав.

— Що ти взагалі знаєш?

Рудий мовчить. Він теж прилипнув до столу й намагається непомітно віддерти лікті. Стіл відпускає його неохоче, з тріском. Щуряці було легше. У неї лікті голі.

— Хочеш вір, хочеш не вір, але влітку на цей стіл класно ловляться мухи, — виправдовується Рудий.

Щуряка, здригнувшись, заглядає у бірки. Схоже, Рудий не жартує.

— Гидота яка, — морщиться вона. — Краще б ти про це мовчав.

— Жахлива гидота, — тут же погоджується Рудий. — Але й користь принаймні. Хоч якась.

Посовгавшись та поусміхавшись не знати чому, він зсуває зелені окуляри на лоб і перетворюється на казкову істоту з іншого світу. Дуже печальну. В його очі можна вдивлятися, мов у дзеркало, в них можна потонути, до них можна приклеїтися навіки, міцніше, ніж до будь-якої мухоловки, яка прикидається столом. Власне відображення в них зав­жди красивіше, ніж у справжньому дзеркалі, від нього також важко відірватися.

Щуряка дивиться на себе, дивиться довго — і струшує головою, відганяючи ману.

— Ти б іще роздягнувся.

Стенувши плечима, Рудий опускає окуляри на перенісся. Тягнеться до неї та повільно, одну за другою, перевертає її бірки виворотом назовні. Зі зворотного боку вони зафарбовані.

— Не смій, — попереджує Щуряка. — Такого я нікому не дозволяю. Це мої очі.

Рудий так поквапливо відсмикує руку, що стає смішно.

— А твої брешуть, — додає вона мстиво. — Показують покращену версію.

Рудий хитає головою:

— Вони показують те, що є. Це в тебе після зустрічі з предком занижена самооцінка.

Їй хочеться сказати йому що-небудь різке, щось таке, що би навіки його від неї відвадило. Що відбило би всяке бажання лізти до неї в душу та чіплятися з ідіотськими потішаннями. Чи показувати їй власні неправильні відображення. Але вона не в змозі від них відмовитися, вони їй потрібні принаймні коли-не-коли. Принаймні в такі дні, як оцей. Особливо в такі дні. Рудий чудово це знає. Вона думає про себе в шоколадних калюжках його очей. Про таку красиву.

— Ну як? — цікавиться він, коли вона відсьорбує з ковпачка.

— Непогано. Для Фазанів — то навіть геніально. Не знала, що вони таким захоплюються.

Рудий — радий, що вдалося уникнути сварки, — усміхається:

— А про них узагалі мало що відомо. Наче й у Домі живуть, але наче й не зовсім.

— Точно, — замислено погоджується Щуряка. — Вони нетутешні. Але й не зовнішні.

Якийсь час вони мовчать. Рудий наповнює для Щуряки ще один ковпачок.

— Слухай, — каже він із робленим пожвавленням, — кажуть, Лорд запав на Руду? Просто смертельно запав. Це правда?

Рука Щуряки звично тягнеться до бірок. Вона дивиться на них, але не перевертає. Однаково зрозуміло, що Рудий нарешті заговорив про те, що його по-справжньому хвилює.

— Звідки я можу знати? — огризається Щуряка. — Я щойно повернулася. Сам у неї запитай.

— Її бісять такі питання, — тоскно зізнається Рудий.

— Значить, і зі мною нема чого це обговорювати...

Очі Щуряки стають злими, але Рудий нічого не помічає. Він вовтузиться з маніркою. Загвинтивши ковпачок, піднімає голову, і навіть у вибалушених скельцях його окулярів прочитується тривога.

— Розумієш, — каже він. — Я за неї переживаю. Вона мені як сестра. Я за неї, так би мовити, відповідаю. Сам перед собою. Вона давно закохана в Сліпого, мало не з десяти років. А Сліпий… Я ж то знаю… Йому на все начхати. Він ні до одної дівчини залицятися не стане. Полізе до нього сама — от і чудово. Він такий. Йому все одно з ким. І якщо Лорд заманить її в четверту, вони ж увесь час будуть поруч. Вона та Сліпий. Ось що мене турбує. Для Сліпого це іграшки, а для неї — ні.

— Ясно, — зітхає Щуряка. — А я тут до чого? Від мене ти чого хочеш?

Рудий запобігливо усміхається.

— Ну… Чи не могла б ти... Розумієш… Також туди проникнути. У четверту. Ти ж дівчина. До того ж симпатична…

Щуряка примружується:

— І що? Припильнувати там за Рудою, щоб вона не лізла до Сліпого, чи що?

— Ні. Я не це мав на увазі. Просто... Якби ти зобразила, що закохалася в нього… Серйозно, по-справжньому… Вона б тоді відразу викинула його з голови, розумієш? Навіть і близько не підійшла би.

Щуряка мигцем дивиться на Вошиву, яка розпласталася на її передпліччі, й підводиться. Рудий теж підхоплюється. На ньому дурнуваті фіолетові штани зі шкіряними сердечками на колінах, біла, розстебнута до пупа, сорочка та краватка-метелик. Виглядає він, як клоун, хоча лице у нього серйозне й навіть перелякане.

— Не йди, будь ласка! Я не хотів тебе образити, чесно! Якщо хочеш, вважай, що я пожартував.

— А ти пожартував?

Рудий мовчить.

Щуряка дивиться на нього, замислено покусуючи губу.

— Знаєш, — каже вона нарешті. — Мало я зустрічала в житті таких сволот, як ти. Таких відвертих. Я, значить, там зображуватиму підстилку для Сліпого, щоби Руда