Читати книгу - "Заклиначка стихій, Поліна Ташань"

Після недовгої паузи Люсі кивнула.

— Вона не любить великі натовпи, тому навряд чи втручатиметься. Принаймні на вечірці позавчора було так. Якщо щось трапиться, я пам’ятаю мантру: «Я її вигадала, Елізабет — це частина мене». Дуже зла й жорстока частина, до слова.

— Так, але колись вона зникне, — підбадьорливо повела Міс Бейкер. — Пам’ятаєш, якою тебе привели до професора Деспіна? Часті провали в пам’яті, панічні напади, розлад сну та харчування, дереалізація. Тоді ти вважала Елізабет живою людиною, своєю сестрою. Зараз же купа цих симптомів хвороби послабилися, а деяких нам майже вдалося позбутися. Ти на правильному шляху, головне — не здаватися. Реінтеграція вас в одну ідентичність — це нелегкий процес, що займе багато часу, і ти, Люсі, повинна бути до цього готовою. Просто згадуй поради свого психіатра та мої слова.

Люсі з розчаруванням похитала головою.

— Який сенс? Три роки я займалася з Доктором Деспіном. Коли ми прощалися перед моїм переїздом до ГріНМАНС, я думала, що з хворобою покінчено й усе буде добре, але ж ні. — Її голос підвищився з різкою зміною настрою. — Тиждень! Буквально за тиждень вона почала прокидатися, і вже двічі я втрачала контроль над власним тілом, так що досі не можу згадати, що я робила. Припиніть намагатися зрозуміти, чому вона повернулася й просто скажіть, як змусити її зникнути. Вона — плід прокляття. Як мені вгамувати прокляття?

— Для цього треба знайти причину, чому вона досі існує. Коли саме вона себе проявляє, і яка її мета.

Міс Бейкер дивилася на неї так само спокійно. Часом Люсі здавалося, що їй насправді байдуже. Вона не хоче допомогти, а просто виконує свою роботу. І ця награна турбота страшенно бісила.

— Я в це вже не вірю. — Люсі похитала головою й розлючено повела далі: — Я вам десятки разів пояснювала, коли й навіщо вона раніше з’являлася, але ви мене не слухаєте! Я розумію, що лікувати хворих — це не ваш профіль, але навіщо я тоді взагалі повинна сюди постійно ходити?!

— Тихіше, заспокойся, — провадила далі Роуз. — Якщо ти не хочеш продовжувати роботу зі мною — будь ласка, звернися до когось близького, наприклад, до своїх друзів. Однак підтримка інших для лікування надзвичайно важлива.

— Справді? Чому ж я одразу нікому не повідомила? — говорила Люсі, підводячись з дивану. — А, точно! Бо ніхто при своєму глузді в житті не захоче спілкуватися з людиною, чиє альтер еґо бажає їм смерті! Знаєте, я часом взагалі сумніваюся, що ви розумієте психотерапію.

— Ти маєш рацію. Я не вмію лікувати психічнохворих. Я просто звичайний психолог, котрий має допомагати студентам не нервувати перед іспитами, переживати розлучення, легкі травми чи реагувати на булінг. Можливо, для тебе було б краще відновити терапію зі своїм психіатром. От він тебе вилікує.

— Нас не треба лікувати! — раптом вирвалося з її рота.

Люсі більше не контролювала його. Вона не контролювала жодну частинку свого тіла, й стала просто німим спостерігачем. Жах втілився в життя. Знову. Її обличчя різко змінилося, і на ньому розцвіла лиховісна посмішка. Тоді Елізабет спокійнішим тоном повела:

— Не засмучуйтеся. Ви хоч і лайняний спеціаліст, але моє повернення — це не ваша заслуга, а всієї Академії. Знаєте, тут важко довго протриматися при розумі.

Вона лінькувато підійшла до столу й взяла з тарілки декілька бубликів. Люсі вони не подобалися, але її це не хвилювало. Один одразу вкинула до рота, а інші поклала в кишеню й повела далі:

— Так і бути, я не заважатиму вам на лекції, але, якщо з ваших уст пролунає хоч крихта зайвої інформації, обіцяю, коли ваше тіло знайдуть, ваш рот буде зашитий чорною ниткою, як те чорнило довбаної ручки, а на лобі вирізаний напис: «Вбита вигадкою». Уже уявляю це видовище. Думаю, смерть вам личить.

Міс Бейкер налякано ковтнула, вирячивши очі на знайому, але водночас чужу людину. Це була не Люсі. Вона не розуміла.

— До побачення, Роуз, і не чекайте, що я дозволю сестрі прийти до вас знову, — попрощалася вона, показово махнувши рукою, та вийшла в коридор, з грюкотом захлопнувши за собою двері.

За мить контроль Люсі над тілом відновився.

***

Усі п’ятеро друзів згуртувалися посеред великого натовпу студентів у коридорі біля актової зали. Вони все чекали на появу психологині.

— Як ви думаєте, Дараган таким чином намагається відволікти увагу від принцеси чи їй просто дуже хочеться нас задовбати додатковою лекцією? — кинув Генрі, зачіпаючи ручку на кишеню своєї білої сорочки.

— Думаю, обидва варіанти правильні, — відповіла Марія.

Джейн тим часом заплітала в косу її густе, руде волосся, змочене водою після заняття, з якого Аліса вмудрилася вийти сухою. Вона робила це так швидко та вправно, але й не дивно, бо Джейн сама майже завжди ходила з косою, та й робота рослинників невід’ємно пов’язувалася з вправними рухами пальців.

— А я не проти послухати купу чудних теорій від Генрі, — обізвалася Люсі. — Впевнена, ти вже підготував кілька запитань, щоб спантеличити бідну Міс Бейкер.

Після цих слів у світлих очах Генрі за окулярами запалав вогник. Усміхнувшись, він підтвердив:

— О, це для неї буде каторга. Найбільше мені подобається запитання, чи знає керівництво ім’я проклятого мага, котрий вчинив усю цю катастрофу зі Звірами.