Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вогнем і мечем 📚 - Українською

Читати книгу - "Вогнем і мечем"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вогнем і мечем" автора Генрік Сенкевич. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 121 122 123 ... 250
Перейти на сторінку:
впізнав і каже: «Таж ти з листом у Розлоги їхав?» Я відповідаю: «Я». А він: «Значить, тебе я в Чигирині посік?» – «Цілком вірно». – «Ти, значить, – говорить він, – служиш панові Скшетуському?» Тут я давай брехати. «Нікому я вже, мовляв, не служу. Кривди самі, а не радості на службі цій мені були, так що захотів я на волю до козаків утекти, а за вашою милістю вже десять днів, мовляв, доглядаю та зціляю успішно!» Тут він повірив і у велику зі мною довірчість увійшов. Од нього я й дізнався, що Розлоги спалено, що він двох князів убив, а двоє тих, що лишилися, довідавшись про те, хотіли спершу іти до нашого князя, але, не маючи на те можливості, до війська литовського втекли. Та найгірше – це коли він про того товстого шляхтича згадав, так він тоді, скажу я вашій милості, зубами скреготів, немовби хто горіхи гриз.

– Довго він хворів?

– Довго, довго. Рани на ньому то загоювалися, то відкривалися: адже він їх спочатку не лікував як слід. Мало я ночей біля нього просидів (щоб його порубали!), наче біля кого достойного! А треба сказати вашій милості, що я спасінням душі поклявся за кривду свою йому відплатити, і це я, мосьпане, виконаю, хоча б і ціле життя довелося його вистежувати, позаяк він мене, безвинного, образив і поранив, мовби собаку якого, а я ж бо не хам либонь. Уже доведеться йому від моєї руки загинути, хіба що його раніше хто інший порішить. І ще скажу я вашій милості, що сто разів була в мене можливість, адже часто біля нього, крім мене, нікого не було. Сиджу, бувало, й думаю, чи не штрикнути? Але совісно було вбивати на одрі лежачого.

– Вельми похвально з твого боку, що ти його aegrotum et inermem[137] не вбив. Холопський це був би вчинок, не шляхетський.

– Ото ж бо й є, ваша милість! Я, знаєте, теж так вирішив. Іще й згадав, що, коли батьки напучували мене, дідусь теж, значить, перехрестив мене і сказав: «Пам’ятай, дуроломе, що ти шляхтич, і амбіцію май, служи вірно, а витирати руки об себе нікому не дозволяй». Сказав іще він, що, коли шляхтич по-холопськи поводиться, Господь наш Ісус плаче. А я напучування запам’ятав і завжди його додержуюсь. Так що оказією довелося знехтувати. А довір’я між нами все більше! Бувало, запитує він мене: «Чим я тобі, – мовляв, – оддячу?» А я на це: «Чим, ваша милість, побажаєте». І, не можу ображатися, обдарував він мене щедро, а я взяв, тому що знову ж поміркував так: навіщо в розбійничих руках залишати? А на нього дивлячись, й інші мене теж обдаровували, бо, скажу я вашій милості, там нікого так не люблять, як його, і низові, й чернь, хоча по всій Речі Посполитій не знайдеться шляхтича, котрий би так чернь, як він, зневажав…

Тут Редзян заходився головою хитати, немовби щось пригадуючи і чомусь дивуючись, а через хвилину вів далі:

– Чудний це чоловік, а треба визнати, що вдача в нього цілком шляхетська. А вже панну він любить! Святий Боже! Щойно видужав, зразу до нього Донцева сестра ворожити прийшла. І наворожила, та тільки нічого путящого. Безсоромна вона здоровуля, з нечистим якшається… Але дівка добряча. Сміється, наче кобила на луках ірже, тільки зубища білі скалить, а здоровенна така, що панцир може розірвати, а йде коли, земля просто двигтить. І, видно, попуском Божим до душі я їй припав, зовнішність їй моя сподобалася. Так вона, бувало, повз мене пройти не може, щоб за шию чи за рукав не потягти чи не штовхнути, а іноді просто так і говорить: «Ходімо!» А я боюсь, як би нечистий мені на стороні де-небудь в’язи не скрутив, адже тоді все, що я зібрав, пропаде відразу. От я їй і відповідаю: «Мало тобі інших!» А вона: «Запав ти мені в око, хоча й дитя! Сподобався мені!» – «Іди геть, кобило!» А вона знову за своє: «Сподобався мені! Сподобався мені!»

– І ти ворожбу бачив?

– Бачив, чув. Дим якийсь валує, шипіння, виск, тіні якісь, просто жах бере. Вона в середині стоїть, брови чорні насупить і повторює: «Лях при ній! Лях при ній! Чилу! Хукучиху!.. Лях при ній!» Або пшениці на сито насипле й дивиться, а зерна, як мурашва, ворушаться, а вона знову: «Чилу! Хуку! Чилу! Лях при ній!» Ой, мосьпане! Якби він не був таким негідником, жаль було б і дивитися на його відчай після ворожби кожної. Зблідне, бувало, як полотно, навзнак упаде, руки над головою заломить і тужить, і скиглить, і благає, і прощення в панночки просить. За те, мовляв, що ґвалтівником у Розлоги з’явився, що братів її перебив. «Де ти, зозуле? Де ти, люба? – каже. – Я б тебе на руках носив, а тепер не життя без тебе!.. Я вже тебе, – примовляє, – пальцем не зачеплю, рабом твоїм буду, лише б тільки дивитися на тебе!» Або ж пана Заглобу згадає – й зубами заскрегоче, і ложе кусає, доки сон його не зморить. Тільки він іще й уві сні стогне та зітхає.

– Значить, вона йому ні разу удачу не наворожила?

– Що потім було, не знаю, позаяк він видужав, а я від нього відчепився. Приїхав ксьондз Лашко, і Богун мене у віддяку з ним у Гущу відпустив. Вони там, лиходії, знали, що в мене з різного добра дещо є, та і я теж не приховував, що їду батькам допомогти.

– І не пограбували тебе?

– Може б, і пограбували, та, на щастя, татар там не було, а козаки зі страху перед Богуном не посміли. До того ж вони мене зовсім за свого вважали. Адже мені сам Хмельницький повелів слухати й доповідати, що у воєводи брацлавського говоритиметься, коли які панове з’їдуться…

Щоб він катові дістався! Приїхав я, значить, у Гущу, а тут підійшли передові загони Кривоноса й отця Лашка вбили, а я половину добра свого закопав, а з половиною сюди втік, дізнавшись, що ваша милість б’є їхніх біля Заслава. Хвала Господу, що я вашу милість при доброму здоров’ї та гуморі застав і що весіллячко вашої милості близько… Це вже всьому поганому край надійде. Казав я розбійникам, які на князя, володаря нашого, йшли, що назад не повернуться. Дістали тепер! Може, й війна теж скоро закінчиться?

– Де там! Тепер із самим Хмельницьким заварюється.

– А ваша милість після весілля буде воювати?

– А ти думав,

1 ... 121 122 123 ... 250
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогнем і мечем», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вогнем і мечем"