Читати книгу - "Доктор Фаустус"

згодом вона часто писала йому листи у Пфайферінг, що аж ніяк не відбивалося на її численних особистих відвідинах; тими листами, докладними, не вельми конкретними й не надто змістовними, проте сумлінно написаними чистою, прозорою мовою — до речі, не від руки, а на конторській друкарській машинці з комерційним знаком замість «і», — вона висловлювала Адріанові свою шанобу, пояснити й мотивувати яку або соромилась, або не вміла; то була саме шаноба, інстинктивна, вірно сповідувана протягом багатьох років шаноба й відданість, і вже хоча б за неї, зовсім не беручи до уваги інших її гарних рис, ця чудова жінка заслуговувала глибокої поваги. Принаймні я поважав її і намагався плекати в душі таке саме почуття й до метушливої Некеді, хоч Адріан, з властивою його натурі неуважністю, лише терпів шанобу й подарунки цих своїх прихильниць. Та й, зрештою, хіба моя доля дуже відрізнялася від їхньої? Своє намагання бути доброзичливим до них (тим часом як самі вони примітивно ненавиділи одна одну і, зустрічаючись, обмінювались колючими поглядами) я можу поставити собі в заслугу, бо до певної міри також належав до їхньої корпорації і мене могла б дратувати така простацька, стародівоча копія мого власного ставлення до Адріана.

Отже, ті жінки завжди приїздили до нього з повними руками, приносили йому в голодні роки, крім основних продуктів харчування, ще й здобуті з-під поли ласощі, кращі за які в той час годі було уявити: цукор, чай, каву, шоколад, печиво, варення і різаний тютюн на цигарки, — стільки, що він міг ділитися цим добром зі мною, Збройносеном і Руді Швердтфегером, який і далі довірливо горнувся до нього, і ми часто згадували добрим словом тих його відданих прихильниць. Що стосується тютюну й сигарет, то Адріан відмовлявся від них лише тоді, коли не міг інакше, тобто в ті дні, як на нього, немов тяжкий напад морської хвороби, налягала мігрень і він лежав у затемненій кімнаті, що траплялося двічі або тричі на місяць, але взагалі він не міг обходитись без того, щоб не підбадьорити себе цим засобом, до якого призвичаївся досить пізно, аж у Лейпцігу, а вже й поготів не обходився без нього під час праці, якої, за його словами, так довго не витримав би, якби коли-не-коли не скручував цигарки й не затягувався тютюновим димом. А в працю на той час, коли я повернувся до цивільного життя, Адріан поринув із головою, — як мені здавалося, не тільки тому, що був захоплений речами, над якими саме працював, п'єсами на теми з «Gesta Romanorum», чи не тільки тому, але й тому, що хотів швидше впоратися з ними й бути знов готовим до вимог свого генія, які вже вчував серцем. На обрії, я певен цього, вже тоді, а може, й від самого початку війни, що для людини, обдарованої таким провидчим хистом, як у нього, стала великою межею, початком нової, бурхливої, переломної, сповненої неймовірних пригод і страждань доби, — на обрії його творчого життя мрів «Apocalypsis cum figuris»[404], твір, який дав тому життю карколомний імпульс і до якого — так принаймні я бачу цей процес — він в очікуванні заповнював свій час геніальними ляльковими гротесками.

З тією старовинною книжкою, перекладеною з латинської збіркою найдавніших християнських казок і легенд, яку вважають джерелом більшості романтичних міфів середньовіччя, Адріан познайомився завдяки Збройносенові — я охоче визнаю цю заслугу свого суперника, Адріанового улюбленця. Вони читали разом «Gesta Romanorum» не один вечір, і найбільше виправдувало те читання Адріанове почуття комічного, його просто-таки невситима любов до сміху. Він міг сміятися до сліз, і я, сухуватий від природи, ніколи не здатен був дати йому достатню поживу для того сміху, а ще моя полохлива душа вбачала в тих вибухах веселощів щось невідповідне вдачі людини, яку я любив такою тривожною, несміливою любов'ю. Рюдігер, мій суперник, анітрохи не поділяв цих побоювань, які я, зрештою, тримав у глибокій таємниці і які не заважали мені, коли випадали такі веселі хвилини, реготати разом з усіма. Сілезець же не тільки реготав, а ще й був вочевидь задоволений, наче виконав якусь місію, якесь завдання, явно відзначав кожен випадок, коли йому щастило насмішити Адріана до сліз, і, безперечно, ця книжка анекдотів і побрехеньок була для нього надзвичайно вдалою знахідкою, що постачала все нові причини посміятися.

Я, звичайно, розумію, що «Gesta» з їхнім історичним невіглаством, побожно-християнською дидактикою і моральною наївністю, з їхньою химерною казуїстикою батьковбивств, перелюбства і складного кровозмішення, з їхніми вигаданими римськими імператорами, чиїх дочок, страшенно пильно стережених, всілякими хитромудрими способами викрадають, — я, звичайно, розумію і не буду заперечувати, що всі ці побрехеньки про лицарів, які мандрують в обіцяну землю, про розпусних жінок, лукавих звідниць і церковників, що вдаються в чорну магію, перекладені врочисто-латинізованим, невимовно простодушним стилем, можуть неабияк розвеселити читача. Вони були ніби створені для того, щоб зачепити пародійну струнку Адріана, і думка про музичне інсценізування в стислій формі тих оповідок для лялькового театру не покидала його від того дня, коли він уперше познайомився з ними. Там є, наприклад, украй неморальна побрехенька «Про безбожну підступність старих бабів», попередниця «Декамерона», в якій певна прислужниця недозволених пристрастей, удаючи з себе святу та божу, знаходить спосіб намовити одну шляхетну й навіть винятково доброчесну жінку, довірливий, чоловік якої саме десь поїхав, гріховно вволити волю юнака, що палає до неї любов'ю і жагою. Протримавши два дні голодною свою маленьку сучку, стара відьма дає їй хліба з гірчицею, від чого в собаки починають дуже сльозитися очі. Тоді, взявши сучку з собою, йде до тієї високоморальної дами, і там її, як і всюди, шанобливо приймають, маючи за святу. Побачивши собаку, що сходить слізьми, дама вражено питає, яка причина тієї дивовижі. Стара вдає, начебто воліла б на це запитання промовчати, але дама напосідається на неї, і вона врешті признається, що колись ця маленька сучка була її занадто доброчесною дочкою, яка вперто не хотіла зглянутись на благання одного палко закоханого в неї юнака і врешті довела його до смерті, за що її і перетворено в сучку, а тепер вона, звичайно, кається і день у день оплакує свою собачу долю. Розповідаючи цю зумисну брехню, звідниця й собі плаче. Дама жахається, усвідомивши, що її власне становище дуже схоже на становище покараної, і розповідає старій про юнака, який страждає через неї, а та їй цілком поважно тлумачить, яке то буде непоправне лихо, коли вона перетвориться в собаку. І