Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вічний календар 📚 - Українською

Читати книгу - "Вічний календар"

223
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вічний календар" автора Василь Махно. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 121 122 123 ... 142
Перейти на сторінку:
зробивши коло перед будинком навколо фонтану, попрямували до стаєнь. З’ясувалося, що це з району приїхали землемір із помічником. Перемірюватимуть навколишні поля, бо вирішено в Митниці відтворити колгосп, об’єднавши колишні панські, церковні й ґаздівські землі в одне ціле. Прибулі з Романової Комори, які висипали на подвір’я, зустріли цю звістку спокійно — у них тут ніякої своєї землі не було. І хоча в кожного в паперах, виданих перед депортацією, було записано, скільки гектарів залишено в Романовій Коморі, поки що про повернення рівноцінних частин не йшлося. Передовсім землемірів засипали запитаннями. Ті, нічого не знаючи, нічого й не відповіли. Перед смерком, походивши полями, землеміри залишили фільварок.

Потім приїхала комісія з району, переписали всіх мешканців панського будинку і сказали записуватися до колгоспу.

Однієї квітневої ночі над східним пагорбом Митниці зависли два місяці. Один проглядався виразно з коричневими плямами, а інший, блідіший — виглядав дзеркальним відображенням першого. Переселенці висипалися на веранду й подвір’я. Діти повилазили на фонтан та мури. Люди позадирали голови, намагаючись розгадати побачене. І хоча війна закінчилася, та тривога за майбутнє не полишала нікого. За якусь мить другий місяць зник. По нічному небу продовжувало котитися велике, як жовток яйця, небесне коло. Побачене не на жарт стривожило колишніх мешканців Романової Комори. Старші ніяк не могли пригадати чогось такого. Там, над Сяном, завжди світив один місяць, переходячи свої астрономічні фази від гусячого яйця до коров’ячих рогів, лівого або правого. Вклавши збуджених дітей спати, стривожені люди зібралися у вітальні навколо Мехаметів. Тої ночі Юркові діти з превеликою охотою перейшли спати до Зєнєвих.

Олекса Мехамет, звертаючись до Комашка, найстаршого серед переселенців, сказав:

«Недобре побачили наші очі».

«Два місяці, — відповів Комашко, — то якась пересторога».

Одночасно заговорили всі, зчинивши несамовитий крик.

Юрій Мехамет спробував утихомирити галас:

«Що вже гірше? — запитав сам себе й кожного, — піти зі своєї хати й землі. То що може бути гіршим?»

«Страшний суд», — докинула до розгорілого вогнища розмови хмизу Зєнєва.


Поночі з Митниці до фільварку долинало перегавкування псів. Навколо будинку скрекотіли в соснах сороки та копошилися в кронах ворони. Звідкись долинало глухе пугукання нічної сови. Сильні весняні вітри приносили тривогу, що могла прийти вночі з порожніх полів. Вітри нападали й розхитували постарілий дім. Гуділо у ватрані, сполученому з комином.

З давно ніким не чищеного ватрану тхнуло сажею, але молодші Мехаметові діти найбільше боялися завивання, що поселилося в невидимих закапелках димоходу.

Протягом кількох днів після появи двох місяців Мехаметові не спалося.

Дім, у якому одночасно мешкало тридцятеро людей, стрясало від хропіння, покашлювання, стогону та пискливих дитячих зойків і плачів.

Звечора збиралося на дощ, а тепер, коли він прокинувся, перші краплі вдарили по вікнах. Від сильного подуву заскрипіли старі сосни. Било кватиркою, бо залишили прочиненою. Юрій устав із ліжка, підійшов до великого вікна. Знадвору почулися приглушені голоси. Спочатку подумав, що, можливо, митницькі злодії прийшли їх грабувати. Донеслося ж до фільварку про пограбування каплиці. Стояв при стіні, прислухаючись. У глибокій темноті рухалося, прямуючи просто до будинку, кілька темних плям. По вікнах сікло дощем. Хтось знадвору схопився за клямку, але на щастя у дверному замку стирчав ключ. Попід вікнами почулися мокрі кроки. Хтось гримнув у вікно. Мехамет обм’яклими ногами підійшов до дверей і прокрутив ключ. Перед ним стояв мокрий чоловік, по обличчі якого спливали цівки дощу. Провівши поглядом по вітальні, запитав сполотнілого Юрія:

«Хто в домі?»

Мехамет видавив із себе, що всі свої.

«У нас поранена, — продовжив незнайомець, — знайдіть для неї місце».

Збоку саду троє промоклих і пропахлих дощем чоловіків занесли на брезенті безмовне тіло. Від човгання підлогою прокинувся Олекса, спросоння не розуміючи, що відбувається. Збудилася Текля і стара Мехаметиха. Із прочинених дверей у будинок увірвалося тарабанення дощу. Мехамети дивилися на незнайомців, не розуміючи, що відбувається. Діти, набігавшись за день, спали цієї дощової ночі міцно.

«Її, — сказав старший, показуючи на брезент, — поранено в живіт. Морфію більше нема. Ми пройшли навмання вздовж річки й вийшли на вас».

Дощ тепер бив по лиці Мехамета. Поки Юрій розмовляв зі старшим, ті троє, що занесли поранену, стояли оддалік, про всяк випадок тримаючи в полі зору дім і дорогу.

«Тут примістилося тридцять душ», — сказав Юрій. Він хотів, щоби старший зрозумів, що утримувати поранену небезпечно — аби хтось не проговорився. «Учора приїжджали землеміри з району…»

«У нас немає вибору…» — на прощання сказав старший.

Мехамет повернувся в дім.

Перенесли поранену в комірчину, де колись переночовувала служниця, опікунка дітей Коритовських. Тільки тепер Юрій роздивився, кого принесли нічні гості. Поранена вперше йойкнула. Мехамети поклали її на підлогу. Текля ще до розмови чоловіка з повстанцями настелила на підлогу верет, зробивши м’яку постіль. Поранену поклали обережно, як знесене горлицею яйце. До ранку не спали. Сиділи й тихо радилися, що сказати іншим, коли на світанку будинок прокинеться. Зрозуміло, що діти які, нишпорять по всіх закутах, знайдуть поранену. Як їм пояснити все?

Переселенці в домі Коритовських прокидалися рано. Старий Комашко вже дибав по дворі фільварку. Справив у виходку ранішню нужду. Цього ранку все пішло йому легко, бо вчора напився молока від Мехаметової корови. Текля вділила старому пів кварти. День заповідався сонячним і теплим.

Нічний дощ підживив рослинність і змочив клаповухі бур’яни. Зі стаєнь заносило прілою соломою. Комашко ще постояв, заглядаючи на дорогу, що вела до Митниці, наче когось очікував. Перед самим будинком ледь не зашпортався об кавалок рудої глини. Тих кавалків було вдосталь, наче хтось уночі приніс їх на чоботях. А під дашком, куди не досягав дощ, на сходах дому помітив цятки рудої крові. «Певно, куниця внадилася», — перше, що прийшло до голови.

Кілька десятків курей переселенці привезли з собою. У гніздах, закладених яйцями, п’ять квочок висиджували нове потомство. «Треба сказати, — подумав Комашко, — бо

1 ... 121 122 123 ... 142
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вічний календар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вічний календар"