Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма 📚 - Українською

Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма" автора Наталія Володимирівна Сняданко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 121 122 123 ... 149
Перейти на сторінку:
добувати собі їжу реквізиціями у місцевого населення. Де в кого це розвинуло здатність діяти спонтанно й імпровізовано, і тепер до таких ставляться як до «своїх», а інші, навпаки, нажили собі ворогів. Так чи сяк їх тут не сприймають за серйозне військо. Зате вони дуже добре орієнтуються в усьому, що стосується біженців. Особливо слов’ян. Вони заробляють на перепродажі інформації, щоби вижити. З усіх окупаційних військ французи почуваються найбільш непевно. Адже вони ділять порівну відповідальність за окупацію з американцями та з англійцями, проте мають значно менше голосів, коли надходить час приймати рішення.

— А чому так? — здивувався Вільгельм.

— Відколи вони почали отримувати від американців провізію, навіть чисельність їхніх військових гарнізонів узалежнилася від того, скільки їжі їм нададуть союзники. У глобальній політиці повоєнного переділу світу рішення також зазвичай приймають країни великої трійки: Англія, Америка та Росія. На Францію ніхто особливо не зважає. Тому хоч би що зробили французи в Австрії, це не матиме великого значення. Через те вони тут нудяться і багато хто з них уважає, що участь в окупації Австрії — це невчасне чи то пак передчасне завдання для Франції.

— Але вони, як і всі, бояться сотень тисяч розквартированих довкола Відня і в Угорщині радянських солдатів, котрі явно не збираються на зиму повертатися додому, — зазначив Вільгельм. — Захід опинився в пастці власної політики, бо демократичний устрій європейських країн тепер мусить знаходити спільну мову з радянською диктатурою, а це заздалегідь приречено на провал. Диктатура — це механізм нищення, якого ніхто не може зупинити.

— Так, — погодився Поль, — не кажучи вже про те, що й по лісах чимало солдатів, і ніхто точно не знає, чи вони червоно-армійці, чи партизани, а якщо останні, то які саме партизани: червоні чи з національних формувань.

— Цікаво, що буде, якщо Радянська Армія раптом перейде демаркаційну лінію? — сказав Вільгельм. — Дуже ймовірно, що після того почнеться масова евакуація австрійців, котрі намагатимуться випередити біженців ще до того, як усі дороги заповнять утікачі. Ніхто вже не вірить, що американці зможуть і схочуть зупинити росіян, адже американські військовики вже поводяться як демобілізовані.

— Це правда, — погодився Поль. — Як і британці. Опортуністична політика англійського уряду сильно послабила патріотичний дух англійського суспільства й армії. То більше, що зараз британські солдати вже не захищають власну країну, а перебувають на чужій території, тож не бачу особливих перешкод для дипломатів у тому, щоб у разі прямої інтервенції просто пересунути тимчасові демаркаційні лінії далі на захід і зберегти мир. Хто ризикуватиме життям, аби захищати ці примарні кордони, проведені на невидимих картах десь у таємних кабінетах? Усі живуть у напруженні, очікуючи, чим це завершиться. Усі переживають, що буде далі й чим вийде відкупитися від Радянської Армії: частиною Німеччини, територіями в Кореї, в Маньчжурії, в Ірані, в Туреччині? І чи після того й далі триватимуть воєнні дії, чи якась чергова конференція в Ялті або в Потсдамі дозволить уникнути цього?

Одного разу Вільгельм розповів Полеві свою українську біографію, розповів про зв’язки з політиками, про втечу з Парижа. Тоді й Поль відкрився йому і розказав, що під час війни працював на військовому заводі Месершміта, де виробляли деталі для таємної зброї «Фау-1». Досвідчений офіцер французької розвідки, котрий насправді називався зовсім не Поль, був сином заможного французького банкіра з Марокко. Поля зацікавила перспектива вийти на українських націоналістів: про їхні шпигунські вміння ходили легенди, і, якби Полеві вдалося завербувати когось із них, він зробив би великий стрибок у кар’єрі. Поль заговорив із Вільгельмом про те, що може допомогти налагодити співпрацю ОУН із французькою розвідкою проти СРСР. Вільгельма ця ідея захопила. І він навіть знав, як можна спробувати її реалізувати. Точніше, знав про це не він, а незамінний у таких справах Іван.

### 1945

Саме Іван познайомив Вільгельма зі Софією, вродливою молодою зв’язковою ОУН, котра викладала музику в тій самій школі, що й Іван, і мешкала в сусідній із Іваном кімнаті у пансіоні фрау Лєберих.

Софіїна кімнатка була мальовничим мансардним приміщенням під самим дахом зі скошеними стінами та з великим еркерним вікном. Тут були маленький бідермаєрівський письмовий стіл, м’яке крісло та книжкова полиця. Софія також перенесла сюди ліжко зі спальної комірчини без вікон. У коридорі Іван і Софія могли користуватися численними вбудованими шафами, а у прасувальній кімнаті для них обладнали крихітну кухню. За тогочасних обставин то була справжня розкіш.

Тієї неділі, коли мало відбутися її знайомство з Вільгельмом, Софія спала довше, ніж зазвичай. Уранці переважно не бомбили, і вона запланувала поніжитись у ванні, зробити зачіску, манікюр і причепуритися. Ванна була вкінці коридору, і туди доводилося носити воду, яку тепер гріли в кухні. Електричний нагрівач зламався, і купання стало доволі тривалою та виснажливою процедурою. Іван визирнув зі своєї кімнати і побачив Софію з відром окропу в руці. Відро було їй явно затяжке. Він вибіг їй назустріч і допоміг поносити воду.

— Дякую, Іване, — усміхнулася йому Софія. — Я віддячуся тобі після ванни. Маю в кімнаті смачне домашнє печиво, — можемо ним поснідати.

— Чудово. А я за той час приготую какао.

Через годину Софія вийшла з ванни, і з дверей за її спиною запахло духмяним милом. Вона була вбрана в кімоно, а на голові мала важкі металеві бігуді.

— Нічого, що я буду в бігудях? — усміхнулася Софія.

— Нічого, так навіть оригінально, — відповів Іван.

Вони сіли пити какао і їсти печиво в

1 ... 121 122 123 ... 149
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"