Читати книгу - "Переможець отримає все"

— А які будуть мої гарантії? — запитав Віктор. — Які в мене гарантії, що перекажеш гроші?

— Ніяких, — похитав головою Лема. — Просто в тебе іншого виходу немає, щоб урятувати тих… котрі мені дійсно нічого не зробили. Мені їх також шкода. А грошей, дурню, в мене вистачає. Навіть для того, щоб займатися благодійністю. Тому…

Дійсно, як можна було повестися на бідкання зірки такого масштабу щодо відсутності грошей? Треба бути повним лохом. Віктор розстебнув важкий пояс і потримав його в руці. Потім поклав на траву поруч із собою. Тоді витягнув мобільний телефон, який узяв у мертвого ворога, увімкнув і тремтячими пальцями набрав на ньому номер банківського рахунку, який знав напам’ять. Зараз цей номер залишиться тут назавжди. Телефон ліг зверху на чорну шкіру пояса.

— Ця трубка належала одному з них, — мовив до Леми. — Рахунок, на який потрібно переказати гроші, зараз на табло. Якщо покопатися в її записній книжці, гадаю, можна знайти номери тих, хто зацікавився б твоїми повідомленнями. Ось тобі гарантії.

— Гаразд, я покопаюся просто зараз, — сказав Лема. — Повзи двадцять метрів убік і лежи тихо. Інакше моя благодійність скінчиться просто зараз.

Під’їхавши, він швидко підняв пояс і телефон, прочитав уголос номер рахунку та назву банку. Потім, так і залишаючись на підніжці й поглядаючи час від часу в бік Віктора, Лема дістався до грошей, пом’яв у руці кілька банкнот. Усе. Шляху назад не існувало. Рятівні сутінки насувалися швидко, але тепер вислизнути — це не означало врятуватися, а навпаки. І раптом телефон, який Лема поклав на дах джипа, задзвонив. Він вагався якусь мить, а потім підніс його до вуха.

— Алло! — він слухав довго, а потім мовив: — Послухайте, не лайтеся так страшно. Я взагалі не та людина, яка заподіяла вам шкоду. Так, інша. Ну, це вас не стосується. Але я знаю координати хлопця, який вас нагрів. Так, не виключено, що я вам їх повідомлю і навіть номер рахунку, де осіли ваші грошики. Послухайте, я ж вас прошу — не лайтеся так, інакше мені може розхотітися мати з вами справу…

Ось тепер у цьому голосі упізнавалися інтонації справжнього Тараса Леми, але це нічого не змінювало.

— Не знаю, — закінчив розмову Тарас. — Чекайте. І більше не дзвоніть — я вимикаю телефон. Я сам задзвоню. Можливо.

Останнє слово супроводжувалося кинутим у бік Віктора поглядом.

Пояс із грошима полетів у салон на сидіння. Туди ж потрапив і мобільний. А силует на підніжці почав хилитися, нагинаючи голову, щоб сховатися в кабіні.

— Якщо з ними щось станеться, я знайду тебе будь-де! — закричав Віктор.

Джип зревів мотором і, видираючи мерзлу землю з травою, рушив просто на нього. Очі Віктора самі заплющилися від дальнього світла фар, яке вдарило зненацька. Ревіння наростало у вухах, і рука затулила очі машинально. Що він — псих? Це що — кінець?

Той, хто свого часу примудрився безпорадно застрягти між яблунями, насправді добре обертав кермо, й гора металу промчала за якийсь крок від нього, сіконувши по вухах тим, що летіло з-під коліс. Ревіння віддалялося. Трава поруч була в якихось синюватих плямах — наслідок раптового засліплення. Кущів унизу та ялин нагорі він не бачив узагалі. А ще попереду блимало якесь слабеньке світло — з машини, що залишилася йому.

Ноги розігнулися із зусиллям і рушили до «Жигуля». Руки вже не тремтіли, зате здригалося усе тіло — він довго сидів на холодному. Зараз. Завестися. Увімкнути обігрів. Прийти до тями. Зорієнтуватися, куди їхати.

Зараз…

Усе тільки починалося.

Незбагненний, неочікуваний спокій, здавалося, прийшов надовго. Операція в Олега пройшла успішно, і минулого тижня, коли Віктор телефонував до госпіталю, йому повідомили, що пацієнт уже ходить. Важко уявлялося, що на четвертий день по такій операції хворий може ходити. Але подив цей виявився якимось далеким, завуальованим, наче чимось притупленим.

Іноді причина такого «отупіння» бачилася йому в нервовому перевантаженні, що передувало цьому станові. Що було — те було. Але ж усе вдалося. Ну, майже все, основне. І заплющуючи очі, Віктор усвідомлював, що зараз уже не вимахує змученими руками, не ковтає крижаної води. Усе скінчилося. Начебто доплив. Тільки от берег… Де він?

Лема пропав. Як у воду канув. Віктор чекав цього фатального дзвінка два тижні. Ні, не з завмиранням серця. Чекав як на те, чого не можна уникнути. Перший день — з якоюсь приреченістю. Другий, коли наслідки виснаження минули, — з легким нетерпінням. Після цього кожен наступний день починався для нього з питання «коли?». Очевидно, сьогодні. Та наставала ніч, і очі заплющувалися, не намагаючись розібратися у причинах, що змусили його раніше доброго, а тепер злого генія так учинити із ним. Спочатку зазіхнути на його життя, а потім подарувати. Нехай тимчасово. Усі ці неочікувані дії Леми не мали пояснення. А кожен день для Віктора незмінно закінчувався думкою — «напевно, завтра»…

Одного разу, увімкнувши телевізор, Віктор почув у новинах про несподіване припинення американських гастролей Тараса Леми і його таємниче зникнення. Виявляється, про це говорили вже давно, просто Віктор не мав нагоди почути. Усі програми новин трубили одне й те саме — співак зійшов з літака в київському аеропорту. Після цього його ніхто не бачив. Водій, який зустрічав його, завіз Лему на квартиру. Усе. Далі висловлювалися всілякі версії — як офіційні, так і неофіційні. З'явився на екрані й метр, адже робити йому у Штатах тепер було нічого. Він говорив про відсутність бодай найменших проблем під час гастролей і лише розводив руками, коли його запитували про сенсаційну подію.

Якось, телефонуючи до госпіталю, Віктор нарвався на несподіванку. Клаус, через якого вирішувалися всі питання і якого за звичкою покликав до телефону, цього разу після всіх пояснень попросив його зачекати ще хвилину. А потім…