Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

— Мугу! — буркнув Шая.

— Ви розумієте, у нас ніхто нічого не читає. На уроках ми шепочемося про те, хто з яким офіцером знайомий або чия пасія блондин, а чия брюнет! Між уроками ми говоримо про те ж саме, тільки вже голосно. Крім того, ми ще й пишемо одна одній листи про те ж саме! Це ж жах! Ви читали Мопассана[245]?

Вони ввійшли в алейку, і тут раптом сильний протяг жбурнув на них густою мжичкою і загорнув їм пальта тісно довкола ніг. Щоб не впасти, Катря повинна була взяти Шаю під руку. Вони майже сховалися під чорним куполом зонтика. Там, під куполом, було тепло і затишно. Правда, купол був невеличкий, і треба було йти тісно, зовсім тісно. Алейка слалася перед ними довга й порожня. На ній не було ні душі. В таку погоду не виходив навіть Піль. Вони були зовсім самі. Тільки обабіч чорніли мокрі осінні паркани.

— Ви чули, — Катря шепотіла зовсім близько. — Минулого тижня у Вінниці роззброїли цілу роту інженерного батальйону і, кажуть, закували всіх у кайдани. То всі як один були студенти політехніки. Вони не схотіли їхати на фронт. Як це вам подобається? А в Петрограді робітники ходять по вулиці з криками «Хліба і миру!». Це може бути? Чи брехня? Правда, дядя, у мене дядя матрос, знаєте, писав нам з Кронштадта: справді, там продуктів не вистачає. Що ж це буде? Війна, війна і війна! Хіба ж так можна жити? Ви читали Толстого?

Шая розсердився:

— «Непротивление злу»! Ідіотизм! Хіба ж це можливо не противитися злу?

— Але й ви теж не противитеся! Війна. Це ж зло.

Шая мовчав і сопів. Катря на мить вистромила голову з-під зонтика, щоб просвіжитися: було жарко. Але дощ із вітром ударив ій просто в лице. Брр! Алейка була пустинна, нікого: тільки дощ, вітер і мокрі паркани обабіч.

— Ну, скажіть же, Піркес! Ви Толстого читали всього?

Шая підозріливо поглянув на супутницю:

— Ви вважаєте себе за толстовку?

Катря сердито сіпнула плечима:

— Так жити не можна. Треба інакше. Але — як? Хто скаже — як?

— Ви толстовка?

— Ах, та йдіть ви собі! Ну, звичайно, ні! Толстовці могли бути до дев'ятсот чотирнадцятого року. Війна почалась — і всіх толстовців… ну… ну, вбито. Ви читали Ключевського[246]? І Овсянникова-Куликовського[247]? А Соловйова[248]?

Дощ посипав шпарко і рясніше. Він підсікав скоса і хльостав по ногах. Зонтик треба було похилити проти вітру і скулитися під куполом ще тісніше — рука в руку, плече в плече. Шая вже кілька разів намагався заговорити, але Катря говорила збуджено і не давала йому прохопитися й словом. Вона аж тремтіла:

— Раніше, ще не так давно, я гадала, що я маленька і дурненька, а всі інші — такі дорослі й розумні. Тепер я бачу, що всі — і маленькі, і дурненькі, дарма що дорослі. Ніхто нічого не знає. Анічогісінько! І всі чогось бояться. Живуть якісь прибиті. Чи ви читали…

— Є такі, що й не бояться! — Шаї насилу пощастило перебити Катрину мову.

— Хто?

— Хто? Революціонери.

Порив вітру вщух, дощову хвилю урвало. Катря мовчала. Тільки тісніше притулилася до Шаїного плеча і перестала тремтіти. Шая хрипло відкашлявся.

— Я знаю… — нарешті сказала Катря. — Анархісти… Есери… Есдеки…

— Меншовики й більшовики…

— Ну, от, бачите, так багато! Революціонери, а між собою не згодні… Хіба це годиться, щоб революціонери були між собою не згодні? Значить, хтось із них справжній революціонер, а решта просто так… політичні партії. От я розмовляла з Митею Ізвольським…

— Він дурило! — перехопив Шая. — Він просто ліберал. І вічний студент. А революціонери не такі.

— А які? Я хотіла б побачити бодай одного! Ви читали…

Але тут Шая перебив знову і підхопив її останню фразу:

— Ви читали марксистів, Крос? Наприклад, журнал «Образование»[249]? В жовтих таких обкладинках?

Катря замовкла. Вона почервоніла. І так сильно, що Шая мусив від неї відхилитися: під куполом зонта стало парко і задушно.

До кінця алейки вони дійшли мовчки. Марксисти… Хто ж це такі — марксисти? Катря зітхнула. Розпитатися було соромно.

Біля входу до тунелю Катря спинилася. Тут вона хотіла попрощатися.

— Я проведу вас! — сказав Шая.

Катря не сказала нічого, і тепер вже Шая сам