Читати книгу - "Діти Мардука"

— Та будь ласка, — відказав господар. — На диску ж усе є.

Було надвечір’я, коли ми вийшли з історичного музею.

— Що то за люди — оті двоє, і ті — попередні, розмову яких ми чули? — поцікавився Костя, коли ми вже йшли вулицею вниз. — Крім того, про якого довідалися щойно.

— Наполовину темні, наполовину вихідці з краю без вороття, а точніше мерці у плоті темних. Ну, як отой, що качався по палаті і вибльовував найбрудніше матюччя. Він — земний-темний намагався позбутися «квартиранта», але його біологічна природа не витримала і в нього стався крововилив у мозок. Мені відомо, що вони, удвох з тим приходьком із краю без вороття, що жив у ньому, накоїли багато лиха в моєму місті, зокрема, конвоювали мого колегу-письменника Манжуру, доки не загнали його в інсульт і, зрештою, на той світ, отруїли одного вченого — академіка, до речі, зробили те після багаторічного конвоювання. Замовив хтось із тих, кого ми щойно почули. Вони ж платять і за ув’язнення, де в’язниця — увесь простір, куди б не ступила нога переслідуваного. Ті перші двоє, а також паралітик Валтас і матючник Свистопляс — представники дітей Мардука в Україні; ці ж, голоси яких ми щойно чули, — їхні конфесійні товариші з Молдавської й Білоруської сатрапій. Різниці між ними немає. Вони живуть у двох світах — земному й астральному.

— Про яке жертвопринесення казав молдаванин? — запитав Лікар.

— Ти чув колись такий вислів: «вальпургієва ніч»? Не чув. Це свято темних і їхніх братів із краю без вороття, воно відбувається в ніч з тридцятого квітня на перше травня і проводиться на так званих «лисих», або «відьминих горах»[6]. Але всесвітнім центром дійства, є гора Броккен у Німеччині. Там збираються темні й приходьки не тільки нинішні, а й ті, яких уже давно немає в земному світі. Одним з головних моментів цього свята є принесення людських жертв. Мене також несли на цю гору, до вівтаря, але, як сказав відвідувач палати, паломникам щось завадило покласти мене на жертовний стіл. А він уже стояв обладнаний ножами, линвами й гаками, а неподалік було гніздо для вогнища й велика купа хмизу.

— Щось ти неймовірне кажеш, — засумнівався Костя. — Як ти все те міг бачити?

— Мені доводилося бачити таке, про що звичайна людина й не чула. Та й що важить жертва окремої людини? Он у тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому році на жертовний стіл поклали усе православне християнство. А дату цього дійства впровадили як свято, яке назвали «першотравневим» і святкували його три покоління, поки стояв Новітній Вавилон. У цей день все потопало в червоних стягах.

На набережній, куди ми вийшли, машини вже рухалися з ввімкненими підфарниками. Тут можна було сісти в маршрутку до зупинки, де жила моя сестра.

— Мушу подзвонити родичам, — сказав я, виймаючи телефон, — домовитися про нічліг.

— А от цього робити не слід. Після останніх подій минуло майже місяць. Ти думаєш, темні досі ще не залатали дірки в павутинні, які ми там поробили? Гайда на судно, там ти матимеш і нічліг, і вечерю, а головне — безпеку.

— Так а де я там буду?

— У мене в каюті є ліжко й диван. Ага, з усього, що ми почули, напрошується висновок, що я також перебував у в’язниці, хоч і не такого суворого режиму, як твоя, але не за наказом темних, а з ініціативи Валтаса. Іншими словами: така собі побутова підлість темного.

— А як ти дивишся на те, що батько Гладуна кликав тебе у Португалію? Чи не в мишоловку заманював?

— Кликав не тільки мене, а й мого колегу-Лікаря. Батько, хоч і колишній компартійний бонза, але враження складає непоганої людини. Думаю, що Валтас — виродок, і родинні зв’язки для нього нічого не важать. До того ж, як би він міг — геть паралізований, ні сказати, ні написати, — домовитися з батьком про западню? Тоді треба припустити, що й батько спілкується з ним у той же спосіб, що й ті, котрі відвідували його в Лікарні. А це навряд чи. Він звичайний совок, якого колись допустили до дільби компартійного общака.

… Лікарева каюта ні чим не відрізнялася від тієї, в якій мешкали Ксилантій з Баксом, тільки була більша і тут замість другого ліжка стояв диван. В ілюмінатори, що виходили на море, в присмерку вгадувалися невеликі суденця, на палубах яких світилося.

Раптом пролунав дзвінок телефону — Костя увімкнув звук.

— Де вас носить? — почувся голос Ксилантія.

— Ми вже на судні, — відказав Лікар.

— Ну, так хутчіш — сюди. Бо ми тут охлянемо і вмремо, очікуючи на вас.

— Якщо на цьому кораблі й судилося комусь померти, то тільки від ожиріння, — зауважив Костя.