Читати книгу - "Нічний подорожній, Ярослав Гжендович"

Він уже почав був задкувати, коли побачив, як у білій піні під водоспадом з’являються темні фігури, які перетинають водну поверхню звивистими рухами, а потім навколо дівчинки звиваються величезні чорно-червоні змії. Зв’язане козеня відчайдушно сіпалося, голови змій вдарили в нього, немов батоги, і тваринка, здригаючись, впала. Гади відразу її обплели і вона зникла під клубком тіл. Кілька змій піднялися й на дівчину, обвиваючи її ноги і руки. Вони були різного розміру. Від маленьких, завбільшки з великий палець і довжиною у півметра, до двометрових, товщиною з руку чоловіка.

Драккайнен взяв до відома побачене, після чого відповз і через зарості повернувся до околиць форту. Найбільше його дратувало, що за такого руху навколо йому не вдасться пробратися всередину.

Чатував по кілька годин у різних місцях, але можливості так і не з’явилося.

Бачив «краба», який знову виліз і походжав перед самими воротами. Вартовий щось буркнув йому і тицьнув у броню кінчиком списа. Краб раптово показав кінцівки з кривими клинками, які до цього були тісно переплетені на діжкоподібних грудях, і зашипів.

Охоронець щось крикнув і вмазав крабові держаком по пласкому чолу, після чого вийняв щось із-за пазухи. Краб видав потворно високий, страхітливий протяжний крик і відступив до огорожі.

Це якась тварина, подумав Драккайнен. Принаймні вартовий до нього ставився саме так. Однак ця броня виглядала штучною. Тендітним обладунком з іржавого металу якоїсь дивної форми. Тільки на що цей обладунок одягнуто? На гігантське курча?

Він вирішив переповзти на інший бік форту і послухати, що відбувається під частоколом.

Опівдні раптово пролунав протяжний звук рогів, і ворота відчинилися. Звідти вийшли риссю кілька вершників, а за ними двома шеренгами рівно крокували краби.

Драккайнен тоді був на середині шляху через поле, просто перед поселенням. Ретельно обплетений клубком ліан і сухою травою, він був схожий радше на пагорбок або оберемок сіна, що впав із возу. Рухався так повільно, що потрібно було бути справді уважним спостерігачем, щоб помітити хоч якийсь рух.

Але коли загін вилетів просто на нього, єдине, що йому залишалося — це повільно опустити обличчя до землі й чекати.

Коні, на яких їздили Змії, виглядали дивно. Носили повні обладунки, але все було в якихось безладних лусочках і відростках. Нагадували радше ящірок або морських коників. Та сама естетика, що і на обладунках «крабів».

Щось його жахливо дратувало в їхньому вигляді, але він не міг зрозуміти, що саме. Щось було не так. Щось типу: «Знайдіть відмінності на малюнках».

Оточене шипастими сегментами копито вдарило в землю поруч із його головою, здіймаючи хмару пилу. За метр від нього крокували, брязкаючи вільно прилягаючими бляхами, дивні створіння. Голів майже не було, тільки гладенька випуклість із чимось на кшталт широкого дзьоба спереду і вузькою щілиною над ним. Нагадували шолом «жаб’ячий писок» із земного шістнадцятого століття.

Кінь ударив копитом поруч із його стегном, ще один переступив через голову. Драккайнен навіть не здригнувся, хоча тіло поривалося з криком скочити на ноги.

Вершник, може, тебе й не бачить, але кінь відчуває, що щось не в порядку, тому не бажає сюди ступати. Коні цінують рівновагу і ненавидять гарцювати по невідомо чому. Однак він підозрював, що лише втішає себе. Вони ж бо й кіньми справжніми не були.

Загін проїждав над його головою не більше тридцяти секунд, але Драккайнену здавалося, що цей кошмар ніколи не закінчиться. Коли всі пройшли, йому навіть не довелося змушувати себе залишитися на місці. Був виснажений.

Полежу тут, подумалось йому. Може, навіть подрімаю.

Сутеніло. Сонце сховалося за край хребта, і долину залили довгі тіні.

Треба було поспішати.

Він переліз на інший бік форту — болотистий луг, що відокремлював його від схилу долини, і за якийсь час прокрався до частоколу. Той виявився не таким вже й високим.

— Руку мені подай, — сказав Драккайнен, раптово з’являючись з-за краю прірви.

Ґрунальді, що кілька годин уперто сидів біля обв’язаного мотузкою деревця, відскочив назад:

— Звідки ти взявся?! Хвилину тому я дивився вниз, і там нікого не було.

— Ти дивився на мене, просто не знав, на що дивишся.

— Діти в них?!

— У них. Їх тримають в сараї біля самого частоколу. Якщо дивитися від воріт, праворуч. Це довгий будинок. Перші двері — сідельня, другі — сарай для кіз і хлів, треті — приміщення, де замкнули дітей. Тільки не відчиняйте наступних дверей. Там вони тримають крабів. Це дикі звірі. Не знаю які, але важливо, що вони повністю залізні і дуже швидкі. Зараз їх всього троє, решта вийшли з форту разом із вершниками. Я бачив, як їх годують. Здається, самі Люди Змія їх бояться. Один підійшов до огорожі і кинув туди чверть свинячої туші. Потім було чутно тільки вереск і свист мечів, а м’ясо зникло. Зважайте на них. Зараз усередині десь півтора десятка Зміїв. І чоловіки, і жінки — всі озброєні. Збирайтеся. Ми повинні сховатися в чагарнику, перш ніж вони приведуть кіз з пасовища.

— Чому?

— Розповім по дорозі. Подайте мені шолом і поручі.

Почалося з того, що молода жриця і хлопець, який пас із нею кіз, на заході сонця увірвалися до форту перелякані і з відчайдушними криками. Коли вони поверталися від водоспаду, женучи стадо, наткнулися на чотирьох священних змій. Ті були мертві, з відрубаними головами, а їхні тіла блюзнір