Читати книгу - "Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська"

(Очима Макса)

Я раптово зрозумів, що нічого не розумію. 

У моєму черствому серці дещо зсунулося з мертвої точки і почало боліти. Це було дуже дивне відчуття, яке не передати словами. Воно стогнало і пекло, розгоряючись полум'ям у грудях. Наче кинута іскра, лише крихітний шматочок надії. І він опинився там, де вже давно лежала тільки крига. І нічого такого, що могло би спалахнути до пожежі.

Проте я все одно притулився до грат і в надії спитав:

— Що це означає, Боб? 

— Вибач? — здивувався адвокат. — Про що ти, Максе?

— Ти щойно сказав... — вчепився я в прути, мов параноїк. — Мені ніби почулося, Бобе... Повтори, прошу. Що ти... що ти щойно сказав?

Суддя дивилася на мене і не могла збагнути, що відбувається. Вона не розуміла, що такого сказав мій адвокат. І чому я тепер був схожим на фанатика, що почув голос Господа.

І тоді вона поставила Бобові одне дуже просте запитання:

— А ваш клієнт про це знає?

Юрист невпевнено повернувся до мене і подивився в моє спітніле обличчя.

— Скажи мені, Максе... адже ти знав про неї? Ти знав, що маєш доньку?

Але я просто... просто хитав головою, не в змозі промовити й слова. Я не міг зрозуміти, як це може бути насправді. Про що вони зараз кажуть?

— Містере Чорнов, — звернулася до мене суддя з банальною річчю, — у вас є дитина? 

— Що? — пролітали у мене перед очима всі ті кадри, що я вигадав багато років тому. Мріючи з Алісою про доньку. — Я вас не розумію, ваша честь, — затремтіли мої губи. — Про що ви?

— Ви можете підтвердити суду, що маєте дочку?

— Ахах... боже... — не міг я впоратися з потоком таких сильних емоцій. Вони мене немовби розривали зсередини. Мені тоді здавалося, що будь-яке сказане слово приведе мене до інсульту. Що якщо я скажу хоч фразу, вона мене просто вб'є. — Н-ні... — хитав я головою як божевільний. — Ні. Адже у мене немає... немає дітей... 

Я це точно знав. Але адвокат був цілком упевнений.

— У справі цього немає, ваша честь, — простяг їй Боб тонку папку про когось. 

— Барбара Фішер, — зачитала суддя. — Містере Чорнов, вам щось каже це ім'я?

— Ні, ваша честь. Я нічого не розумію. Це, мабуть... якась помилка. 

— Це спільна дитина Макса та Аліси Фергюсон, — шокував мене юрист. — Її мати проходила за програмою захисту свідків, тому прізвища міс Фергюсон та її дочки було змінено у законному порядку, а інформація про цей акт була суворо конфіденційною.

Суддя взяла до рук фотографію і почала вивчати її, піднявши окуляри на лоба.

— То ви справді не знали про доньку, містере Чорнов? — спитала вона.

— Ні, — повторив я ще раз. Відчуваючи, як ноги слабшають і мені хочеться сповзти на підлогу. — А ви впевнені, що це так?

— Хм... — усміхнулася жінка, дивлячись на фото дівчинки, — впевнена... Вона ж так схожа на вас…

— А скільки їй? Скільки цій дівчинці?

— Вісім, — відповів Боб. — Їй вісім років, Максиме.

— Боже, — кинуло мене в холодний піт. — Цього не може бути... Як же так? Не може… не може бути, — усміхався я сам собі і одразу втирався рукавом, не вірячи в це диво.

Але потім двері відчинилися, і до зали увійшла незнайомка.

Я її не знав, хоча обличчя здалося знайомим. Можливо... колись давно я її бачив, тільки де? Звідки я міг її знати?

— Це вона? — спитала суддя, і я побачив біля жінки ту саму дівчинку.

— Так, ваша честь, — відповів Боб. — Це вона.

Переді мною була налякана дитина. Шалено мила дівчинка-підліток. З темно-русявим волоссям до плечей і дуже розумними зеленими очима... Які нагадали мені декого. Кого я часто бачив у власному дитинстві, коли поглядав на себе зрідка в дзеркало, а потім переглядав старі дитячі фото. 

Це була справді вона — моя рідна дочка. Вона була така схожа на мене…

— Хто ця людина, тьотю Люсі? — спитала вона жінку. — Чому його посадили до клітки? За що з ним так учинили?

— За те, чого він не робив, — відповіла Люсі. — Його посадили нечесно.

— Нечесно? А чому він плаче? — була засмучена дівчинка. — Йому боляче? Він страждає? Що з ним?

— Боюся, що так, Барбаро... Йому боляче. Я гадаю, йому зараз дуже боляче.

— Але хто це, тьотю? Хто він?

І тоді Люсі погладила її по голові і сказала правду:

— Це твій татусь, гарбузику. Твій батько.

Переді мною стояло дитя. І люди казали, що то моя донька. Але я все не міг у це повірити, хоч і мріяв про подібний день уже багато років. Я мріяв про те, що могло статися, якби Аліса тоді не зробила аборт. Мені сотні разів привиділося уві сні, як я тримаю в себе на руках дитину — таку маленьку, милу грудочку... Я уявляв, як бачу її очі, її носик, її тоненькі ручки, що хапають мене за палець. Адже я тисячі разів намагався наситити свою душу фантазією, відчайдушно заповнивши порожнечу обманом — нічим не підкріпленою вигадкою про доньку... Тоді як насправді був уже батьком.

А моя грудочка давно виросла.

— Це твій тато, — повторила Люсі і легенько штовхнула дівчинку до мене. — Не бійся — підійди ближче, Барбі. Підійди... 

Але Барбі боялася. Адже вона, як і я про дочку, дізналася про моє існування якихось кілька хвилин тому. Вона стояла і кліпала очима. Спостерігаючи за моїм обличчям, таким незнайомим і вологим від сліз, наче я якийсь псих... Але вона подолала страх і неохоче пішла до мене. Ступаючи крок за кроком назустріч моїй клітці.

— Барбі... — повторив я тихо її ім'я і просунув руку між прутів так глибоко, наскільки міг. Щоб доторкнутися до її долоні та відчути реальність. Нарешті усвідомити і повірити, що я не сплю. І в мене справді є дитина.

— Привіт, — посміхнулася Барбара і простягла мені руку назустріч. 

Зовсім несміливо, ледве пораючись із власним страхом. Проте вона це зробила. Барбі простягла до мене ручку і доторкнулася до моїх пальців, наче це були руки чужинця з інших планет. Наче я був не людина, а дивна примара — незрозумілий вихор чогось. На ім'я Тато. Але що з цим робити, і чи страшний він насправді — дівчинка не знала.