Читати книгу - "Третій фронт"

— Украв? — спитав я.

— Купив. Іван Карпович залишив грошей. Сказав, що узяв, коли вбивав Штірліца.

— Іван Карпович — досвідчена людина.

Трималися другорядних доріг, щоб уникнути постів ДАІ.

— Тебе дуже шукають. Начебто з добрими намірами, але я не впевнений.

— Неважливо. Головне відплисти.

— Відплисти?

— Так, я ж попливу по Ріці Снів.

— На чому попливеш?

— Потім побачиш.

Уже починало темніти, коли я наказав зупинитися біля невеличкого ярка.

— Тут переночуємо.

Говорив хрипко, пітнів, перед очима темнішало.

— Слухай, тобі потрібно до лікарні.

— Ні.

— Хоч дам тобі знеболювальне. В мене є.

— Дякую, Бухгалтере, але не треба.

Він здивовано подивився на мене.

— Як не треба?

— Не треба, — прохрипів я.

— Ну, хоч ногу твою подивлюся. Здається, там загноїлася рана. А раптом гангрена?

— Ні, не треба.

— Тобі відріжуть ногу! Повір, це не весело!

— Начхати! Я ж пливу в Райгород!

— І що там? — здивувався Бухгалтер.

— Це місто героїв. Кожен, хто допливе туди, вмить набуває ідеальних якостей.

— Як це?

— Герой отримує своє тіло в ідеальній формі. У мене виростуть нові зуби замість вибитих, нога загоїться, я стану жилавим і м'язистим, засмаглим і веселим, мої яйця будуть продукувати живі сперматозоїди, нирок стане знову дві! Якби ти туди потрапив, то у тебе 6 відросла нога.

— Владюшо, ти справді в це віриш?

— Це не предмет віри, це предмет знання. Факт. Такий цей Райгород.

— Якщо такий, чому туди досі ще не переїхали геть усі?

— Тому що дістатися Райгорода важко. По дорозі багато чудовиськ, які атакують і вбивають. До Райгорода допливають лише герої.

— Владюшо, ти навіть на ногах не можеш стояти, як ти будеш відбиватися від чудовиськ?

— Списом і мечем.

— Ти зараз і з автомата не вистрелиш, який там спис!

— Бухгалтере, повір мені, як вірив і раніше. Я знав, що роблю тоді, і знаю, що зараз. Я все ж найкращий знавець чудовиськ. Я допливу в Райгород, повернуся з армією героїв і знищу кремлядь, після чого Україна зможе жити мирно. Так буде. А тепер розпали багаття, і давай поїмо.

Їсти мені не хотілося, але холодно було, я весь тремтів. Бухгалтер накинув на мене свій кітель, назбирав хмизу, і невдовзі ми сиділи біля багаття. Бухгалтер нарізав їжу, куплену вдень у магазині. Я вдавав, що їм, а насправді кидав у кущі. Мені було дуже боляче, але я не зізнавався. Сидів, розмовляв, навіть сміявся.

— Ти погано виглядаєш, Владюшо, — сказав Бухгалтер, якого важко було обдурити.

— Позаду довга і виснажлива війна, нічого дивного. Але як же ти здивуєшся, коли побачиш мене після повернення з Райгорода! Я буду справжнім красенем, повір мені. Так, зараз я руїна, весь у шрамах і подряпинах. У мене половина кісток переламані, багато зубів вибито, кілька хронічних хвороб і мертва сперма. Але я повернуся зовсім іншим! Зовсім! — Я хрипко засміявся, а Бухгалтер відвернувся. Мабуть, дивитися на мене було не дуже приємно.

Потім ми вляглися спати. Налетіли комарі, але мене вони не чіпали. Занадто мало крові, вся отруєна токсинами з ноги, що гнила. Вилися біля Бухгалтера, який не витримав і сховався у машині. Я лежав біля жарин, що поступово згасали. Була спокуса сунути ногу в ті жарини, щоб болем перебити біль, але я тримався. Цілу ніч пролежав, дивлячись у зоряне небо й відчуваючи біль. Так готувався до останньої подорожі. Вранці сказав, що треба йти до Ріки Снів. Вона була неподалік, десь за кілометр. Сам іти не міг, Бухгалтер поніс. Його протез почав скрипіти. Вже на березі я почав шукати схованку. Це було непросто. Але знайшов. Попросив розрити пісок. Сам сидів поруч. Бухгалтер почав рити ножем і руками. Сантиметрів тридцять піску потім кришка, оббита залізом. Під нею великий ящик, трохи схожий на труну. У ящику спис, шабля, щит, шолом, панцир, налокітники та щитки для ніг. Бухгалтер здивовано дивився на це все.

— Неси до пристані, — наказав я. Він поніс, а хотів стрибати туди, але був такий слабкий, що довелося повзти. Я повз, аж поки Бухгалтер не повернувся і не відніс.

— Владюшо, ти слабкий, ти ледь живий!

— Я — сильний!

— Ти хворий. У тебе температура. Щось не так із ногою. Вона розпухла! Терміново треба до лікарні!

— Я — здоровий. Посади мене в цей човен. — Я показав один із човнів, що були прив’язані біля пристані.

— Давай я попливу з тобою. Я допоможу доплисти до Райгорода, а вже в місто ти підеш сам.

— Ні, ти поїдеш до своїх. Ти заслужив відпочинок і щастя. Передавай їм привіт. А вже коли я повернуся героєм, ти прийдеш до мене, і ми разом підемо в похід на кремлядь.

— Владюшо, ти ледь говориш! Якщо по дорозі будуть чудовиська, вони одразу знищать тебе!

— Посади мене в човен! — наказав я. Язик справді не слухався, лежав у роті напівмертвою рибиною.

— Ти хочеш померти? Через Білу вбивцю?

— Дурню, я хочу закінчити нашу боротьбу знаком оклику! Ми створили третій фронт, ми врятували Україну, але тепер ми мусимо забезпечити їй майбутнє і знищити кремлядь! Саме для цього я і пливу в Райгород! Аби повернутися звідси з надпотужним військом героїв! І знищити кремлядь! Обов’язково напиши про це! Щоб люди знали і чекали! А поки що допоможи мені сісти у човен!

Бухгалтер трохи повагався, але потім таки допоміг.

— Тепер подавай зброю, — наказав я. Сам одягнути панцир не зміг, Бухгалтеру довелося зійти в човен і одягти мені обладунки. — Шолом теж.

Невдовзі я вже був готовий. У шоломі, панцирі, зі щитом, списом і шаблею. Наколінник на поранену ногу не наліз, вона справді сильно розпухла, але я сказав, що наколінник і не потрібен.

— Ну все. Бухгалтере, дякую за допомогу. Зараз повертайся до своїх. Далі зберігайте конспірацію, бо вас шукатимуть. Напиши про те, що я тобі сказав, і відпочивай, набирайся сил. Коли я повернуся з військом, ти про це дізнаєшся. Схочеш продовжити боротьбу — доєднаєшся до нас, а ні, то залишайся з родиною, ми самі знищимо кремлядь. Не прощаюся. Перебий ланцюг.

Бухгалтер пістолетною кулею розбив ланцюг, яким був припнутий човен.

— Може, візьмеш пістолет?

— Ні, в Райгород треба плисти лише з холодною зброєю. Штовхни човен сильніше. — Я узявся за весло, за допомогою якого збирався керувати.

— Бувай, Владюшо. Я дуже хочу ще побачити тебе.

— Не сумнівайся. Тільки ти можеш мене не впізнати, таким я