Читати книгу - "В твоїх руках не страшно, Ольга Островська"

На грудях дівчини палає, обпалюючи очі, якась незнайома мені опалова хрінь, схожа на квітку. Намагаюся здерти її, наплювавши на біль в обпеченій до м'яса долоні, але марно. Медальйон ніби приріс до Зайченяти. Але хоч її саму не обпікає, здається.

− Кахін, виходь, поки я тебе сам не знайшов і не розірвав на шматки! – гаркаю у гулку тишу храму.

− Отак і знала, що ти не оціниш мої старання, − лунає позаду глузливий голос.

Вбив би! Тоді, коли вона була потрібна і могла врятувати життя своєї дочки та її обраного, цієї гадини поряд не було. А зараз от лізе у кожну шпарину, граючись чужими долями.

− Що з нею?! − підводжуся з Зайченям на руках, і розвертаюся до старої відьми, що з'явилася з-за колон.

І не підходить же близько. Знає, що догралася.

− Вона прийняла свій спадок. А я виконала свою обітницю, – заявляє, з викликом скидаючи голову.

− Розказуй все, інакше я за себе не ручаюся!