Читати книгу - "Академія Мірравель. Проти вітру, Анна Потій"

За місяць ми встигли трохи звикнути до нового життя. Тепер уже не потрібно було прокидатися в паніці, боячись запізнитися на лекції, або ночами безперервно вчити теорію. Ми працювали, будували майбутнє — кожен своє, але все-таки поруч одне з одним.

Коли Дем запросив мене на вечерю, я одразу зрозуміла, що буде щось особливе. У його голосі чулося невисловлена обіцянка, а коли я прийшла, сумніви остаточно розвіялися.

Стіл був акуратно сервірований, у центрі — ваза з квітами, поруч горіли свічки. І їжі Дем приготував стільки, ніби нас мало бути щонайменше п'ятеро.

— Ти ще когось чекаєш? — з посмішкою спитала я, ставлячи на стіл пляшку лимонного лікеру.

— Ну, ти ж знаєш, як я люблю готувати, — Дем знизав плечима, але я помітила, що він трохи нервує. — Трохи захопився. Але я думаю, ти подужаєш, Кетто.

Пахло приголомшливо. Тушковане м'ясо з травами, запечена картопля, кілька салатів, тарталетки, сир… І на десерт — мій улюблений лимонний пиріг.

— Ти не боїшся, що я лусну? — я хитро примружилася, сідаючи за стіл.

— Ой, Кетто, не сміши. Ти й більше з'їдала, — Дем сів навпроти, розлив лікер у келихи.

Ми вечеряли неквапливо, насолоджуючись їжею та розмовами. Спочатку обговорювали різні дрібниці, але потім розмова плавно перейшла до роботи.

— Як твої зілля? — спитав Дем, підливаючи мені ще трохи лікеру.

Я усміхнулася.

— Добре. Навіть краще, ніж я очікувала. Вже з'явились постійні клієнти. Дехто навіть записується заздалегідь, щоб я точно зварила для них потрібне зілля.

— Ось бачиш, — Дем нахилився вперед, дивлячись на мене з теплом. — А ти рік тому так сумнівалася. Говорила, що тобі не вистачає майстерності, що ти не впевнена, чи вийде в тебе взагалі займатися цим професійно.

Я закотила очі.

— Ну, тоді в мене справді було мало досвіду.

— Але ж талант був. Просто тобі треба було повірити у себе.

Я задумалася, дивлячись, як у келиху хлюпається ніжно-жовта рідина.

— Може, ти маєш рацію. Але тоді мені здавалося, що я не впораюсь.

— А зараз?

Я підвела на нього погляд.

— А зараз… Зараз я почуваюся впевненіше. У мене є справа, яка мені подобається, яка приносить дохід.

— Я пишаюся тобою, Кей.

Моє серце здригнулося.

— Дякую, коханий.

Ми замовкли, але це мовчання було теплим, спокійним. Я відламала шматочок пирога, насолоджуючись його кисло-солодким смаком.

— Пиріг чудовий, — сказала я. — Втім, як завжди.

— Іноді мені здається, що лимонний пиріг ти любиш більше за мене, — посміхнувся Дем.

— Ні, тебе трохи більше, — я розсміялася. Сьогодні було так легко та добре на душі.

Після вечері ми перейшли на дах. Ми вмостилися на вкритому пледом матраці, продовжуючи попивати лікер.

— А як щодо тебе? — запитала я. — Як твої справи, Деме?

— Та ось готуюся до нового навчального року. Трохи нервую. Викладанням я ще не займався.

— Але тобі хочеться це робити?

— Так. Думаю, у мене вийде.

— Звичайно, вийде, Деме, — я усміхнулася, дивлячись у його так рідні блакитні очі. — Ти розумний, розважливий, добре вмієш пояснювати.

— Я радий, що ти мене підтримуєш, Кетто, — Дем кивнув, але мені здалося, що його думки десь далеко, він точно думав про щось інше, не про роботу.

Я зробила ковток лікеру, відчуваючи, як тепло розливається всередині.

— До речі, я хотіла запитати… Адже ти сам мене покликав. Чи є особливий привід?

Дем глянув на мене, і я помітила, як у його очах промайнула тінь нерішучості.

— Просто… — Дем на мить замовк, підбираючи слова. — Просто захотілося провести вечір разом. Мені здалося, що останнім часом ми обоє були надто зайняті.

Я усміхнулася.

— Гарний привід.

Дем забрав у мене келих, поставив його на підлогу і притягнув мене ближче.

— Я теж так думаю.

Я дозволила собі розслабитися в його обіймах, заплющивши очі. Тепло його рук, затишна атмосфера літнього вечору — все це створювало відчуття спокою та безпеки.

У той момент я знала точно: куди б нас не завело життя, поки Дем поруч, все буде добре.

Вечір був теплим, і легкий вітерець ліниво ворушив краї пледу, яким ми накрилися. Ми лежали, дивлячись на розсипані на темнрму небі зірки.

— Дивись, он там, — Дем підняв руку, вказуючи на скупчення зірок. Він любив про них говорити. — Це Жезл Мудреця. Вище за нього сузір'я Астрелії. А поруч сузір'я Кассіопеї.

Я примружилася, дивлячись на знайоме сузір'я. Дем показав мені його в першу ніч тут.

— Кассіопея… — задумливо повторила я. — Сузір'я, яке поєднує Муірн із Землею.

— Так, — Дем посміхнувся, — твоя улюблена Земля, Кетто.

Я замислилась, дивлячись на зірки.

— Мені так хочеться якнайшвидше побувати в одному зі світів. Я ж ніде, окрім Велланії та Соммерінду не була.

— Колись ми побуваємо у всіх можливих світах, — Дем стиснув мою руку. — Тільки обіцяй мені, Кей, що не будеш марно ризикувати і робити дурниць.

Я посміхнулася.

— Я зіллєвар, а не бойовий маг. Я й так не люблю ризикувати.

Дем розсміявся, і його сміх пролунав тепло і м'яко, наче легкий вітер.

Ми продовжували дивитися на зірки, тихо розмовляючи про сузір'я, про міфи, пов'язані з ними, про безмежні можливості інших світів. І десь у глибині душі я відчувала — щось у моєму житті скоро зміниться.

Дем ліг на бік, підвівся на лікті і глянув на мене з теплою усмішкою. У світлі зірок його очі здавались глибшими, темнішими, а риси обличчя — м'якшими. Я теж повернулася до нього, трохи підвівшись, і наші погляди зустрілися.

— Ти так дивишся… — прошепотіла я, відчуваючи, як серце починає стукати швидше.

— А як мені дивитися? — Дем торкнувся мого обличчя, прибираючи неслухняне пасмо волосся за вухо. — Ти гарна. Особливо зараз, у світлі зірок та місяців. Чарівна. Моя Кей.

Я усміхнулася, але не встигла нічого сказати, тому що Дем повільно нахилився до мене, м'яко торкаючись моїх губ. Поцілунок був неквапливим, ніжним, із легким присмаком лимонного лікеру. Я заплющила очі, насолоджуючись цим моментом.