Читати книгу - "Ніколи, Кен Фоллетт"

Побачив, що Кія вийшла з машини й наблизилася до огорожі. Бензин розтікався під парканом, виливаючись на стежку, і вона ступала обережно, уникаючи калюж. Спитала:

— Чого так довго?

— Ще хвилина.

Абдул облив дерев’яну будку охорони, щоб знищити ключі.

Заволав чоловічий голос:

— Що це за запах?!

То гукав охоронець із копальні. Він підійшов до паркана й світив ліхтарем на машини. Тепер до сирени залишилася щонайбільше хвилина. Абдул покинув шланг, який і далі розбризкував пальне.

Голос озвався знов:

— Мабуть, бензин протік!

Абдул нахилився, відірвав шмат тканини від халата. Змочив його в бензиновій калюжі й відійшов на кілька метрів. Дістав червону запальничку й підніс до ганчірки.

Охоронець копальні вигукнув:

— Насіре, що там у тебе робиться?!

Абдул відповів:

— Усе під контролем.

Чиркнув запальничкою.

Нічого не сталося.

— А ти хто такий?

— Я Насір, йолопе.

Абдул чиркнув ще, ще і ще. Запальничка не загорялася. Зрозумів, що газу нема: висох.

Сірників не мав.

Кія могла добігти до барака скоріше за нього. Він наказав їй:

— Швидко біжи в барак і принеси сірники. У Вахеда точно є. Тільки у бензин не вступи. Поквапся!

Вона побігла стежкою до барака.

Охоронець сказав:

— Брешеш. Насір — мій двоюрідний брат. Я знаю його голос. Ти — не він.

— Заспокойся. Від випарів горло дере.

— Я вмикаю сирену.

Раптом приєднався ще один голос:

— Що тут, в дідька, коїться?

Почувши легке шамкання, Абдул зрозумів, що це Мохаммед. Нічого дивного, адже це він відповідав за рабів, от його й послали розібратися. Підкрався непомітно.

Обернувшись, Абдул побачив, що Мохаммед дістав пістолет — дев’ятиміліметровий, який тримав професійною дворучною хваткою. Абдул сказав:

— Добре, що ти тут. Я почув бійку й прийшов подивитися. Хтось відчинив ворота й розлив бензин.

Краєм ока помітив, як із барака вибігла Кія. Зробив кілька кроків праворуч, щоб Мохаммед стояв між ним і Кією та не бачив її.

— Не підходь! — гарикнув Мохаммед. — Де сторож?

Кія підійшла до паркану за Мохаммедом. Абдул побачив, як вона нагнулася й підняла щось із землі: пачку з-під «Клеопатри».

— Насір? — спитав Абдул. — Він у будці, думаю, поранений. Але точно не знаю: сам тільки-но прибіг.

Кія чиркнула сірником і підпалила пачку. Сторож на копальні гукнув:

— Мохаммеде, ззаду!

Джихадист крутнувся й навів пістолет у той бік. Абдул стрибнув уперед, підчепив його, і наглядач упав у калюжу.

Кія присіла із запаленою пачкою та піднесла до бензину.

Він миттю спалахнув. Абдул хутко відскочив. Мохаммед перевернувся на спину й прицілився в нього, але втратив рівновагу й стріляв однією рукою, тому не влучив. Спробував піднятися, та не встиг устати, як його охопив вогонь. Вимочений у бензині, його одяг миттєво зайнявся. Перетворившись на живий смолоскип, Мохаммед закричав від болю й страху.

Абдул побіг. Відчував жар і боявся, що може бути занадто пізно рятуватися з пекла. Почув постріл і здогадався, що то сторож на копальні. Крутнувся між машинами, ховаючись за ними, помчав до воріт. Добіг до автівки й заскочив.

Кія вже сиділа всередині.

Увімкнув передачу й поїхав.

Від’їжджаючи, визирнув у дзеркало заднього огляду. Вогонь охопив уже всю стоянку. Чи пошкодить він машини? Щонайменше в них полопають шини. Та й ключі в будці поплавляться.

Увімкнув фари. Разом із місячним світлом вони допомогли йому знайти дорогу. Побачив купу каміння, що позначала роздоріжжя й звернув на північ. За три кілометри починався пагорб, на якому трохи раніше він сподівався заскочити в кузов до Якуба. Зупинився на вершечку, й вони обоє озирнулися.

Вогонь здіймався високо в повітря.

Перевірив телефон, але, звісно, сигналу не було. Вийняв із підошви трекер, одначе Хакім із партією кокаїну були далеко за межами досяжності. Відчинив бардачок і знайшов, як сподівався, роз’єм для зарядки телефона. Під’єднав до нього кращий апарат.

Кія спостерігала за ним. Досі вона ще не бачила сховку в підошві черевика й пристроїв, які він там тримав. Кинувши на нього холодний розумний погляд, спитала:

— Хто ти?

Він озирнувся на табір. Пролунав оглушливий вибух, і в повітря знявся височенний стовп полум’я. Здогадався, що то перегрілась і рвонула цистерна. Лишалося тільки сподіватися, що рабам вистачило розуму не наближатися до вогню.

Поїхав далі. Пічка автівки гріла салон. Не боячись переслідування, він міг дозволити собі їхати повільніше й зосередитися на дорозі, щоб не заблукати. Кія сказала:

— Вибач, що запитала. Мені все одно, хто ти. Головне, що ти врятував мене.

— І ти мене врятувала, — відповів Абдул. — Коли Мохаммед наставив на мене пістолет.

Але її запитання не йшло Абдулові з голови. Що він міг відповісти? Та й як йому бути з нею і дитиною? Щойно з’явиться зв’язок, муситиме одразу доповісти про все Тамарі, але подальших планів не мав, бо втратив сигнал партії кокаїну. І що вирішить робити далі Кія? Вона заплатила за перевезення у Францію, але туди було ще далеко, а грошей у неї не лишилося.

Одначе ситуація мала й певні переваги. Йому було вигідно подорожувати з Кією та Наджі. Побачивши Абдула разом із жінкою та дитиною, ворожі племена, підозрілі військові патрулі й поліція вважатимуть їх родиною. Поки вони з ним, ніхто навіть не запідозрить, що це офіцер ЦРУ під прикриттям.

У Триполі замаскований під офіс торговельної компанії «Ентреме-тьє і Ко» містився штаб ГДЗБ, у якому служив Таб. Абдул міг скинути Кію та Наджі там, і хай би це був чужий клопіт. ГДЗБ можуть повернути їх у Чад, або й навіть люб’язно доправити у Францію. Він знав, Кія цього хотіла б. «Так, — вирішив він, — треба їхати в Триполі».

До міста було приблизно тисяча кілометрів.

Зовсім скоро місяць заховався, але дорогу попереду яскраво освітлювали потужні фари. Абдулові трохи відлягло, коли на обрії з’явилася смужка світла — у пустелі настав день. Тепер можна було додати трохи швидкості.

Незабаром вони добулися до оази, де в крамничці продавали бензин у каністрах, однак Абдул вирішив не зупинятися. Бак був на три чверті повний. Їхав він повільно, через що покривав не дуже велику відстань, утім, і витрати пального були менші.

Прокинувся Наджі, й Кія дала йому води