Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

У гілках дерев щось тихо потріскує. Щебечуть синиці. Сонце вже світить і гріє щосили. Віллі широко позіхає і, підстеливши пальто, вкладається. Козоле споруджує собі з моху щось на зразок узголів’я і теж лягає. Валентин сидить, притулившись до товстого бука.

Я дивлюся на ці рідні обличчя, і на мить так дивно роздвоюється свідомість. Ось ми знову, як бувало, сидимо разом. Небагато нас залишилося. Але хіба ми не пов’язані один із одним по-справжньому?

Козоле раптом насторожується. Здалеку долинають голоси. Зовсім молоді. Імовірно, це члени організації «Перелітні птахи». Прикрашені різнокольоровими стрічками, вийшли вони в цей сріблясто-туманний день у свій перший похід. Колись, до війни, і ми ходили у такі походи — Людвіґ Бреєр, Ґеорґ Рає і я.

Притулившись до дерева, поринаю у спогади про далекі часи: вечори біля вогнищ, народні пісні, гітара та сповнені урочистості ночі біля наметів. Це була наша юність. В останні роки перед війною організація «Перелітні птахи» була оточена романтикою мрій про нове прекрасне майбутнє, але романтика ця, яка на початку ще трохи гріла нас в окопах, у 1917 році остаточно розсипалася на порох, знищена жахіттями війни.

Голоси наближаються. Спираючись на руки, піднімаю голову: хочу поглянути на «Перелітних птахів». Дивно — якихось кілька років тому ми самі з піснями бродили лісами й полями, а зараз здається, немов ця молодь — уже нове покоління, наша зміна, і вона повинна підняти прапор, який ми мимоволі випустили з наших рук.

Чути вигуки. Цілий хор голосів. Потім виділяється один голос, але слів розібрати ще не вдається. Тріщать гілки, і глухо гуде земля під тупотом безлічі ніг. Знову вигук. Далі — тупіт, тріск, тиша. Потім лунає ясна й чітка команда:

— Кавалерія заходить справа! Групами, ліве плече вперед, кроком руш!

Козоле підхоплюється на рівні ноги. Я за ним. Ми переглядаємось. Що це означає?

Ось з’являються люди, вони вибігають із-за кущів, мчать до узлісся, кидаються на землю.

— Приціл: чотириста! — командує той самий тріскучий голос. — Вогонь!

Стук і тріск. Довгий ряд хлопчиків, яким десь по п’ятнадцять-сімнадцять років. Розсипавшись ланцюгом, вони лежать на узліссі. Вбрані у спортивні куртки, підперезані шкіряними ременями, наче в портупеях. Усі одягнені однаково: сірі куртки, онучі, кашкети зі значками. Одяг підкреслено схожий на уніформу. Озброєння — палиці зі залізними наконечниками, як для ходіння по горах. Цими палицями хлопчики стукають по деревах, імітуючи рушничну стрільбу.

З-під кашкетів військового зразка виглядають по-дитячому червонощокі обличчя. Очі уважно та збуджено стежать за наближенням кавалерії з правого флангу. Вони не бачать ні ніжного дива фіалок, які вибиваються з-під бурого листя, ні лілового серпанку, який стелеться над полями, ні пухнастого хутра зайця, що скаче по борозні. Точніше, не так — зайця вони бачать: ось вони ціляться у нього своїми палицями й сильнішим стає стукіт по стовбурах. За хлопцями стоїть кремезний чоловік із округлим черевцем; на товстуні така сама куртка й обмотки, як у хлопців. Він енергійно віддає команди:

— Стріляти спокійніше. Приціл: двісті!

У руках у нього польовий бінокль: він веде спостереження за ворогом.

— Господи! — кажу я, все ще під сильним враженням.

Козоле нарешті приходить до тями від подиву.

— Та що це за ідіотство! — вибухає він.

Але обурення Козоле ніхто не розуміє. Командир, до якого приєднуються ще двоє юнаків, аж кипить від злості. М’яке весняне повітря гуде від міцних виразів:

— Замовкніть, дезертири! Вороги вітчизни! Боягузи! Зрадники! Сволота!

Хлопчики старанно підтакують. Один із них, махаючи худим кулачком, кричить писклявим голосом:

— Доведеться провчити їх!

— Боягузи! — кричить інший.

— Пацифісти! — приєднується третій.

— Цих більшовиків треба знищити, інакше Німеччині ніколи не бачити волі, — скоромовкою вимовляє четвертий явно завчену фразу.

— Правильно! — командир схвально поплескує його по плечу й виступає вперед. — Женіть їх геть, хлопці!

Тут прокидається Віллі. Досі він спав. Він зберіг цю стару солдатську звичку: варто йому лягти, як він умить засинає.

Він устає. Командир відразу зупиняється. Віллі великими від здивування очима озирається і раптом вибухає гучним реготом.

— Що тут відбувається? Костюмований бал? — запитує він.

Потім здогадується, у чому справа.

— Так, так, правильно, — бурчить він, звертаючись до командира, — нам тільки вас не вистачало! Давно не бачились. Усе зрозуміло, батьківщина понад усе, ви одні патріоти, а всі інші — зрадники, правда? Але тільки ось що дивно: у такому випадку три чверті німецької армії мали бути зрадниками. Ану, забирайтеся подалі звідси, ляльки перевдягнені! Чи не могли ви, чорт вас забирай, дати пацанам ще два-три роки пожити без цієї науки?

Командир віддає своїй армії наказ до відступу. Але ліс уже для нас отруєний. Ми йдемо назад, у напрямку до села. Позаду нас хор молодих голосів ритмічно й уривчасто повторює:

— Нашому фронту — ура! Нашому фронту — ура! Нашому фронту — ура!

— Нашому фронту — ура? — Віллі хапається за голову. — Сказати б це якомусь старому фронтовику!

— Так, — засмучено говорить Козоле. — Так знову все й починається.

Дорогою до села ми заходимо в маленький шинок. Кілька столиків уже виставлено в сад. Хоча Валентин через годину вже повинен бути в парку, де стоять його гойдалки, ми все ж таки нашвидку сідаємо до столика, щоб хоч трохи ще побути разом. Хто знає, коли доведеться знову зустрітися?

Бліде призахідне сонце ніжно забарвлює небо. Мимоволі повертаюся думкою до щойно пережитої сцени в лісі.

— Боже мій, Віллі, — звертаюся я до нього, — адже всі ми живі й щойно вирвалися з лабет війни, а вже знаходяться люди, які знову беруться за подібні речі! Як же це так?

— Такі люди завжди будуть, — задумливо, з незвичною для нього серйозністю відповідає Віллі. — Але й таких, як ми, теж чимало. Більшість думає, як ми з вами. Більшість, будьте впевнені. Відтоді, як це сталося (ви знаєте, про що я: про Люд-віґа та про Альберта), я дуже багато думав і дійшов висновку, що кожна людина може щось зробити, навіть якщо в неї замість голови — гарбуз. Наступного тижня закінчуються канікули, і я повинен повернутися в село, до школи. І дуже тішуся з цього. Я хочу пояснити моїм хлопчакам, що таке їхня вітчизна насправді. їхня батьківщина, а не та чи інша політична партія. А батьківщина — це дерева, рілля, земля, а не крикливі гасла.

Я довго думав про це. Нам час, друзі, поставити перед собою якесь завдання. Ми — дорослі люди. Своє завдання я вибрав.