Читати книгу - "Пан Ніхто"

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Після вуличної метушні й серпневої спеки ці довгі коридори з шеренгами щільно зачинених дверей і високими сумними вікнами у затінений внутрішній двір здавалися дивно глухими і темними. Такими от безконечними й порожніми коридорами людина бродить звичайно в кошмарних сновидіннях, але я, навпаки, мав відчуття, що саме зараз прокидаюсь, що нарешті приходжу до тями після усієї нереальності минулих днів — білих пляжів, синього моря, барвистих купальних костюмів на жіночих тілах.

Може, це й дурниця, але коли тобі випало майже постійно бути на затіненому боці вулиці, якою протікає наше життя, надходить час, коли все, що мерехтить на протилежному, сонячному, тротуарі, починає видітися тобі нереальним і нестійким, наче марево. І коли ти випадково опиняєшся на тому, світлому, боці, здається, що все несподівано переплуталось, що все негаразд, що ти спиш або сходиш з рейок.

Тому цей коридор з його холодною й строгою порожнечею повертає мені заспокійливе відчуття реальності. Все на своїх місцях і найперше — Центр, і я також на своєму місці — на затіненому боці життя — і коли ще не повністю протверезився від золота й блакиті узбережжя, незабаром мені піднесуть для прочумання чашку міцної кави, хоча в даному випадкові я волів би обійтися без кави.

Восьма кімната. Стукаю і входжу. Секретарка дарує мені службову посмішку і йде доповідати. Повернувшись, киває на кабінет. На мене чекають.

— А, Боєв! — тоном приємної несподіванки вигукує генерал, наче наша зустріч тут зовсім випадкова. — Як відпочивалося?

— У стислі строки, — повідомив я, тиснучи простягнуту руку.

Те, що відпочинок минув у стислі строки, шеф прекрасно знав, бо саме він спішно викликав мене до Софії. «Я й стільки не відпочивав», — нудно зауважив би інший на його місці, але мій начальник не схильний до таких сентенцій. Він підвівся, обійшов величезний стіл, і ми всілися у темно-зелені крісла під сінню темно-зеленого канцелярського фікуса. Невдовзі увійшла секретарка з кавою. Раз принесено каву, значить, розмова передбачалась ґрунтовна і з наслідками. Під таку каву мені завжди випадала мандрівка.

Генерал відкрив і підсунув до мене велику парадну коробку з експортними сигаретами, але я надавав перевагу своїм. Шеф курив вряди-годи, і ця велика коробка, коли не зраджує пам'ять, порохнявіє тут років зо два. Начальник закурив одну з пересохлих сигарет, трохи скривившись, випустив дим і ковтнув кави. Так ми сидимо декілька хвилин, кожен зайнятий своєю чашкою й думками, аж поки генерал несподівано запитує:

— Що тобі відомо про соціологію?

— Не набагато більше, ніж про ветеринарну медицину.

— Але ж ти вивчав історичний матеріалізм…

— Вивчав, — пробурмотів я непевно.

— В такому разі тобі доведеться освіжити свої знання. І поповнити їх. Матимеш на це два дні.

— Аж два дні? — запитав я, подумавши, що шеф явно недооцінює соціологію, водночас переоцінюючи мене.

— Власне, матимеш чотири, бо їхатимеш поїздом. Перед від'їздом одержиш тут необхідну літературу. І не роби такої трагічної фізіономії. Тобі підібрано найсуттєвіше, отож перевтомлюватися від читання не доведеться. А тепер перейдемо до завдання…

Генерал заговорив своїм рівним голосом. Недопалена сигарета згасла, забута на попільниці. Каву випито. Маленький сеанс канцелярської гостинності закінчився. Настав час для серйозних справ.

У спокійному сухому голосі шефа було щось відсвіжуюче, немов холодок у напівтемних коридорах. У цих ясних лаконічних фразах хаос подій, нещасних випадків і конфліктів набував безсторонньої форми математичної задачі: дані початкової ситуації, дальші зміни, відомі й невідомі величини, з якими мусять узгоджуватися мої дії, засоби і мета операції.

Час від часу генерал замовкає і зводить на мене сині очі, наче я друкарка, якій він диктує, а він робить паузу, щоб я достукав останні слова. Власне, хоча переді мною і не було машинки, справа стояла саме так, оскільки я мусив добре записати у своїй пам'яті кожну подробицю і кожне слово. Тому шеф періодично давав мені маленьку паузу, спокійно дивлячись на мене своїми синіми очима. Він мав світлі й чисті очі, просто непристойно сині для генерала, і він, певно, усвідомлював це, бо звичайно дивився трохи примружено, не розкриваючи широко повік.

Начальник уживав якнайменше слів, повідомляючи наявні дані, й уникав будь-яких пояснень. Він знав, що висновки зроблю я сам і що зайве обтяжувати мене вказівками. Перш ніж стати генералом і опинитися у цьому кабінеті, шеф сам здійснив не одну операцію. А той, хто пройшов вогонь і воду, прекрасно розуміє, що для деяких завдань докладний попередній план виявляється на практиці зовсім непридатним.

— Оце й усе, — промовив генерал через годину, аби нагадати, що і я маю слово.

Я не мав сумніву, що це справді все, і що, отже, дальші розмови зайві, але все-таки поставив декілька запитань, на які одержав очікувані відповіді: «Про це ми не маємо даних», «Перевіриш на місці», «Ні, це нам невідомо».

Цим вичерпалась моя участь у дії, коли не рахувати, що я встиг добряче начадіти в кабінеті. Шеф дочекався, поки я погасив останню сигарету, вже п'яту, і підвівся:

— Може, й не слід посилати саме тебе, але Станков за кордоном, а Борислав від'їжджає в інших справах.

Зауваження дещо незвичне для стилю генерала, але в цей момент я не мав часу дешифрувати його, бо він вже простягнув мені руку і вперше трохи ширше відкрив свої сині очі.

— Бажаю тобі успіху, Боєв!

У приймальні наштовхуюсь на щойно згаданого Борислава.

— Ну, що? Їдеш? — запитав він, повернувшись спиною до вікна, перед яким, певно, досить довго пронудьгував.

— А ти? — й собі запитав я, щоб він не задавав зайвих запитань.

Секретарка підвелася й зайшла до генералового кабінету.

— Отже, не дивно буде, якщо зустрінемось у широкому світі, — докинув Борислав, зрозумівши натяк.

— Якщо й зустрінемося, не зможемо разом і чарку вихилити. Як у біблії: «свій своя не познаша».

Борислав намірився щось відповісти, але мені бракувало часу на балачки, тому я лише махнув на прощання рукою і вийшов. Завернув до відповідної служби, щоб узяти підготовлені для мене матеріали, і подався у зворотну путь довгим прохолодним коридором. Цю зворотну путь сотні людей на день минають з полегшенням чи нетерпінням, бо вона веде їх до спокійного житла, до дітей і особистого світу. Але зі мною справи, звичайно, стоять інакше, і цей коридор завжди виводить мене значно далі — до невідомих міст, до незнайомих людей і до незвичайних ситуацій. І завжди, коли спускаюся сходами й киваю міліціонерові при вході, який козиряє мені, в голові виникає ідіотська думка, що