Читати книгу - "Чумацький шлях"

Він ударив коня ногами під боки, але той, охлялий, схудлий, навіть оком не повів на це – тюпикав собі далі по засніженому шляху. Так і їхали, не поспішаючи, до Миргородських воріт. А в’їхавши в місто, зупинилися – остовпілі, вражені, мов громом. Вся вулиця до самого базарного майдану була спалена дотла. З-під снігу стирчали чорні, обвуглені шули хат, повіток, клунь, закопчені печі з коминами та облуплені груби. Від них несло смородом пожарища, віяло пусткою.

– Боже, що сталося тут! – вигукнув Івась. – Оце їхали, їхали – та й приїхали! Вигорів увесь куток! Від Хуржикового подвір’я і сліду не лишилося! Та й від усіх! Яке лихо!

Він знову вдарив коня, але і на цей раз той не поспішав. Щулив вуха, косив оком на згарища та зграю вороння, що кружляло над ним, і стомлено переставляв ноги. Перехожих – ніде нікого. Вулиця ніби вимерла.

Івась приглядався – де ж Хуржикове подвір’я?

Несподівано зрадів, мов уздрів рідну душу. Знайомий журавель! Стоїть самотньо на просторому подвір’ї, сумно заглядає в колодязь. І старий жолоб біля нього… Так, це ж Хуржикове подвір’я! Боже праведний! Що з нього зосталося – лише купи золи, приметені снігом! Де ж Катря, Параска? Де ж Хуржик? Де всі?

Він смикнув повід – і повернув до колодязя. Керім поїхав за ним. Коней прив’язали до журавля – оглянулися. Ніде нікого!

– Хоч би розпитати кого – що тут сталося? – вигукнув з досадою Івась.

Керім схопив його за рукав.

– Глянь! У льосі хтось є! З душника в’ється ледь помітний струмінь гарячого повітря…

Івась оглянувся. Справді, над душником мерехтіли сизі тремтливі хвильки, мов літнє марево. Отже, там таки хтось є! Хто ж? Його серце тьохнуло. Катря?

– Ходімо! Мерщій! Тут і стежечка протоптана!

Двері до льоху були не замкнені. Коли хлопці відчинили їх, то знизу війнуло теплом, тьмяно блиснуло слабке світло.

– Гей, люди! Хто тут є? Озвіться! – гукнув Івась.

Він тремтів – ждав, що, почувши його голос, сизокрилою голубкою вилетить йому назустріч Катря. Навіть руки простягнув, щоб схопити в обійми, притиснути до серця.

Боже, як довго він ішов до цієї миті!

Але в льосі якийсь час було тихо. Потім почулося нерозбірливе шамкання, і лише згодом в отворі нижніх дверей з’явилася темна жіноча постать. Івась приглядівся – Параска, ще більше зігнулася, схудла. Він зрадів їй, але голосу не подав: хотів стати перед старою наймичкою зненацька, несподівано.

Параска поволі вичовпла нагору. Денне світло засліпило її, і вона довго мружила очі, вдивляючись в бородатих незнайомців, в пістолі за поясами, в шаблі при боках. Не впізнавала Івася. Потім її погляд ковзнув по обличчях – і раптом здригнувся. Напружене, насторожене обличчя враз обм’якло, а грубі, натруджені руки зметнулися вгору. З грудей вирвався зойк:

– Боже мій! Івасю! Це ти?

Івась відчув, як до горла підступив гіркий клубок, а очі зволожилися слізьми. Він майже не пам’ятав рідної матері, її голосу, її ласки, її доброго погляду, а стара, бездітна Параска якоюсь мірою заступила її – була до нього і добра, і ласкава, і чула: приносила йому в комірчину ласі шматки з хазяйського столу, латала одяг, доглядала, коли хворів. І в Івася прокинулися до неї синівські почуття.

Він ступив їй назустріч – обняв.

– Так, це я, Параско… Це я… А… Катря? Де вона? Жива?

Параска заплакала.

– Жива вона, жива наша голубонька…

– То де ж вона? Чого ти плачеш?

– З радощів плачу… А про Катрю розповім, усе розповім… Тільки ходімо вниз, у льох, бо тут холодно… А це твій товариш? – Вона глянула на Керіма, що стояв осторонь.

– Це Кирик… Мій товариш… Ми разом з ним тікали з Криму, а потім воювали проти турків… Гарний хлопець!

– Ну, то ходімо до мене… Там і поговоримо.

Вони спустилися вниз. Івась оглянув добре знайомий йому цегляний льох. Не раз він у ньому бував, але зараз усе тут змінилося. Посередині, якраз під душником, стояла глиняна кабиця. В ній жеврів малиновий жар, а там, у череп’яному горщику, допрівав свіжозварений борщ. Попід стінами лежали припаси на зиму: буряки, морква, капуста, бодня з салом, біля дверей – купа дров уперемішку з чорними головешками, кілька в’язанок соломи. Параска, видно, поселилася тут не на день чи два, а на всю зиму, бо неподалік кабиці, щоб було тепліше, була влаштована просто на землі