Читати книгу - "Війни художників"

Широким жестом привітного господаря Кобулов запросив Гущенка до кабінету. Кабінет був великий, в дальньому кутку стояв масивний письмовий стіл. На стіні портрет Сталіна.

Гущенко вперше бачив подібний портрет вождя — Сталін тримає в роті люльку і запалює її сірником. Кобулов зверхньо потиснув йому руку, не запросив сісти і з ледь-ледь, але все-таки помітним кавказьким акцентом сказав:

— Я знаю про ваше завдання у загальних рисах. Деталі відомі лише вам. Ви маєте повну свободу дій. Але з урахуванням того, що у нас з Німеччиною особливі дружні відносини, будь-який скандал ми вам навряд чи пробачимо. Тобто займайтеся своєю справою акуратно, не порушуючи німецьких законів. І прохання товариша Берії: нас цікавлять моменти особистого життя Адольфа Гітлера та верхівки партії і рейху, цікавить навіть інформація на рівні чуток. Особисте життя німецької верхівки досить закрите, і таку інформацію доводиться збирати по крихтах.

— Мені говорили про це. Але, чесно кажучи, мене не захоплює перспектива копирсатися в їхній брудній білизні, — зауважив Гущенко.

— Товаришу Гущенко, це потрібно Радянському Союзу та комуністичному рухові для пропаганди, — у голосі Кобулова відчувалося здивування, а тон говорив: «Ваша думка, товаришу Гущенко, тут нікого не цікавить». — Вважайте, що це додаток до вашого основного завдання, що цей наказ вам віддається мною, резидентом, іменем товаришів Берії та Сталіна. Це зрозуміло? Ви мене дивуєте: копирсатися у брудній білизні… Це якесь чистоплюйство! Вважайте, що ви мені цього не говорили. А я — не чув.

— Ну, якщо так, то нехай буде, — Гущенко пошкодував про сказане. Звісно, Кобулову плювати на його особисту думку. А він справді дурень — у присутності цього красеня, наближеного до Берії, почав плескати язиком зайве — «копирсатися у брудній білизні…» Не лише чистоплюй, а ще й дурень.

— Саме так! Причому хоч якісь відомості мені потрібно дуже швидко. Це прохання до вас і від товариша Фітіна — інформація в сьогоднішній шифровці, — він ляснув долонею по червоній теці, що лежала на столі. — Зможете?

— Так. Що я можу зробити швидко, то це поговорити з одним-двома іноземними журналістами, які довгий час працюють у Берліні. Думаю, вони можуть володіти такою інформацією.

— Чудово, — задоволено сказав Кобулов. — Ось так би й відразу. Ми розуміємо один одного з півслова. Враховуючи важливість вашого завдання, я дам вам телефон явочної квартири для термінового зв’язку. Її для нас кілька днів тому орендував німецький товариш, думаю, що телефон там поки що не прослуховується. Посольськими телефонами краще не користуватися. — Кобулов черкнув на папірці кілька цифр і простягнув Гущенкові. — Деталі організації виставки вам треба узгодити з кимось із заступників Шкварцева. Мене ця тема не цікавить, зайдіть хоча б до його радника Козирєва. Ще є до мене питання?

— Я був у Козирєва…

— Нічого, обов’язково зайдіть іще раз. Я дам йому щодо вас додаткові розпорядження.

Він відкинувся на спинку крісла і втупився у вікно поверх голови Гущенка, мабуть, таким чином даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено. Гущенко повернувся, але, зробивши крок до дверей, зупинився і запитав:

— Що відбувається у світі? Поки ми були в дорозі, не мали жодної інформації. Німецькі газети годують людей новинами по чайній ложці.

— Що розповісти… — явно неохоче відповів Кобулов настирливому відвідувачу. Розвів руками: — Німці вражають мене своїми успіхами. Добре, що ми з ними нині союзники. Але поговоріть про це краще з Козирєвим.

Щойно Гущенко вийшов, Кобулов викликав до себе радника посольства Никифорова. Під прикриттям посади радника посольства працював помічник Кобулова — кадровий розвідник і офіцер НКВС.

— Зараз до Козирєва зайде художник Гущенко. Запам’ятаєш його і станеш на два місяці його тінню. З ким зустрічається, де буває, коли йде з готелю і коли повертається, будеш доповідати мені особисто.

— Ви мерзотник! — вигукнула Лілія, спопеляючи Миколу Гущенка поглядом.

Він прореагував досить мляво:

— О, я очікував саме цього слова! Чомусь був упевнений, що ви почнете зі слова «мерзотник». Може, я екстрасенс і читаю думки? Цікаво, що буде далі? Спробую відгадати.

— Мерзотник, — повторила вона трохи тихіше й опустила очі. — А ще — підлий брехун.

— О, підлого брехуна я не передбачав! Значить, все-таки, читаючи думки, ще трохи помиляюся. Треба потренуватися. До речі, не репетуйте так, — попросив він. — Як говорять у дешевих мелодрамах. Я зараз усе поясню. Годину чекав у посольстві! Потім півгодини спілкувався з Кобуловим і ще півгодини з радником посла Козирєвим. Що мав робити?

— Мене не цікавлять ваші ідіотські виправдовування! — вона демонстративно відвернулася. — Не ці-кав-лять!

— Як на мене, виправдовування мої досить-таки розумні. І я навіть не виправдовуюся, я говорю вам, як насправді все відбувалося, — Гущенко примирливо взяв її за плече.

— Виправдовуєтесь, — вередливо зауважила Лілія. Повела плечем, скинувши його руку. — До мене тут уже чіпляються всі кому не ліньки! Спочатку — Гагарін, ледве здихалася його. П’яна сволота! Дістав мене своїми домаганнями! Потім підійшов іще якийсь… Я не могла зрозуміти, що від мене хочуть! З переляку з голови вилетіли всі потрібні слова! Може, думають, що якщо я стою біля входу в готель, то я продажна дівка?

— Не вигадуйте, Ліліє, продажна любов у Німеччині заборонена. Швидше за все, вони намагалися просто пофліртувати з гарненькою фройляйн. Хоча, своїм барвистим одягом ви схиляєте чоловіків до легковажних думок.

— Слухайте, Гущенко, ви хочете сказати, що я схожа на повію? — майже вигукнула Лілія, в її очах спалахнули блискавки, кулачки стиснулися, демонструючи готовність до бою.