Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

Тиша, що запала в кімнаті після того, як Неждана дала відбій, була такою важкою, що могла б роздушити слона, як муху. Любко двічі роззявляв рота, аби щось сказати, а коли йому нарешті вдалося це зробити, промовляв стримано і дуже, дуже спокійно, бо боявся, що одна фальшива нота, одне невірно обране слово, і він зірветься. І, цілком можливо, зверне шию рідній матері.

— Ну то як, мамо? Цікаво тобі чи ні? Ти ось бабцею скоро станеш, ну, не те, щоби зовсім скоро, не завтра, та менше з тим. Я не чую тебе, мамо. То цікаво чи як? Бо мені дуже кортить знати, якого дідька ти це робиш!

Агнеса схопилася за голову; очі, колір яких Дана так і не розрізнила, виявилися світло-карими, гнівно заблищали.

— От же курва, пся крев! Як же я забула вимкнути телефон?! Я ж веліла їй не дзвонити!

— То вона була тут? Була… я знав це. Я в ній не сумнівався. Та не переживай, що вона не послухала тебе. Дана взагалі така неслухняна, — Любко ледь ворушив занімілим ротом. — Хіба я не казав це… вам, пані?

— Синку, я ж для тебе старалася! Від цих шльондр з очами хтивих кішок саме горе!

— Тепер зрозуміло, чому тебе батько покинув!

Агнеса розмахнулася і вліпила сину такий ляпас, що аж луна хатою пішла.

— Геть із мого життя! Ти… ти такий самий, як він!

Любомир згадав очі змученого, помираючого батька і ту любов, яка сяяла в них при згадці Лади та Домініки і згасла пізніше за життя.

— Я дуже на це сподіваюся.

Він важко підвівся з канапи, дошкутильгав до телефону, і вже зібрався натискати повтор запису, щоби освіжити в пам’яті номер санаторію, але передумав. Натомість набрав телефон служби замовлення авіаквитків.

— Пане, куди летимо? — спитала його цокотушка на тому кінці дроту. Мати не зводила з Любка свинцевого погляду, немов сподіваючись, що він дасть відбій.

— До Сімферополя.

— На коли беремо квитки?

— На вчора.

Чотири години в дорозі — дві у небі, ще дві — на землі, і він побачив її. У санаторії, куди він примчав, геть змилений, мов загнаний кінь, йому сказали, що пані Тиктор на пляжі. Він кинувся туди й помітив її здалеку, одразу — та і як її можна було не помітити? Чоловіки озиралися й ціпеніли, коли вона в білосніжному купальнику, що аж сяяв на засмаглій шкірі, і в прозорій хустинці, недбало пов’язаній на стегнах, босоніж ішла дрібною рінню. Яскраво-руде волосся палало, як смолоскип, під пекучим промінням південного сонця, а хвилі, мов галантні кавалери, з плюскотом кидались їй під ноги. Дана дійшла до пірсу — на ньому було порожньо, бо шторм міцнішав із кожною хвилиною, і простягнула руки, немов заклинаючи стихію. Вітер тріпав її вогняне волосся, і Любко навіть звідси бачив, як ворушаться її вуста — вона щось шепотіла. Простягнуті руки безсило опали, а потім Дана заходилася заламувати їх, і один Бог знає, як їй це вдалося, та у цьому вельми театральному жесті ніхто не помітив би й краплі награності чи фальшу. Мабуть, так вийшло тому, що вона не думала про те, як виглядатимуть її рухи збоку. Вся її постава була втіленням скорботи, і те, що її серце розбите, відкривалося без будь-яких слів; це був плач Ярославни — якщо тільки можна уявити собі Ярославну на пірсі, і серце в Любка зайшлося від болю. Вона думає, що він помер. Вона оплакує його. Жадана моя дівчинко, зіронько моя… Він кликав її подумки, та вона почула. І озирнулась.

Якусь мить Дана просто дивилась на нього, не рухаючись, а потім із криком, що здійняв у повітря всіх навколишніх чайок, кинулась назустріч. По її щоках текли сльози, вологі бризки вилітали з-під ніг, і Любко злякався, теж біжучи до неї, — хоч би не підковзнулась, не впала. Кожний крок завдавав йому болю, але він того не відчував. Дана таки впала — прямо в його обійми і, шепочучи: «Я тебе кохаю», цілувала все, до чого могла дотягнутись вустами — щоки, шию, очі, волосся. Його сльози змішались із її сльозами, він нарешті впіймав її губи і видихнув:

— Маленька… Нагідко моя…

— Ти живий… живий, — вона захлиналася цими словами, мов водою в спекотний день, і ніяк не могла втамувати спрагу, напитися, бо тільки їх і повторювала. — Ти живий. Ти тут… зі мною… я знала, що ти не покинеш мене… я це знала… вірила в це… мій любий…

Гарячкове шепотіння обірвалось — Дана зомліла. Любко опустився на коліна, вклавши її голову собі на ноги. Та не минуло й хвилини, як очі Дани розплющилися — ніби вона не могла дозволити собі розкіш бути непритомною, не з’ясувавши, чи правда, що її коханий поруч, чи це все їй наснилося.

— Я думала, що марю, — піднявши руку, вона торкнулася шраму на його скроні. — Це?

— Від удару, — гірко пояснив Любко. — Не зійде. Ще є кілька на спині й на ногах. Бачиш, який я красень?

— Звичайно. Найкращий з усіх, — без тіні іронії погодилася Дана і зробила спробу підвестися. Їй це не вдалося, і руда голівка повернулася на подушку ніг. — Крім того, ти справжній герой. І скоро станеш татком.

Він хотів сказати, що знає, що чув це в записі, та подумав, що не варто псувати Дані