Читати книгу - "Дім, в якому…"

Хропіння Чорного. У Лері — світло. У Македонського — світло. На підлозі на плитці закипає чайник. Комусь забаглося пити чай.

— Ну, ні! Подавишся! — голосно проказує Чорний між двома схрапуваннями. Це смішно, але ніхто не чує та не сміється. Мокрою спиною Лорд прилипає до матраца. Обличчя горить, а ноги — як лід. Так бувало і раніше, але сьогодні це розплата за оте дивне «щось», яке він дозволив собі вчинити. Хтось нагадує йому, що він таке. Півлюдини. З ногами мерця.

— Ні, — шепоче Лорд. — Я не буду про це думати!

І тут же уявляє свої ноги мертвими, синьо-білястого кольору. У плямах. І починає задихатися.

Сторожкі кроки.

Поруч сідає Македонський і просовує грілку під ковдру.

— Я чекав, щоб вода закипіла.

Лорд мовчить, поки гаряча грілка не розтоплює лід, і тоді до підошов доходить тепло, яке могло б обпалити руки.

— Дякую, — каже він тоді. — Я просто боягуз. Там занадто повільно тече кров. Ніби в русалчиному хвості.

— Не бійся, — каже Македонський.

І йде. Зелена лампа-світлячок біля його узголів’я гасне.

— Е, — лунає згори сонний голос Горбача. — Мені причулася пісня. Ви там співаєте, чи як?

Чорний перестає хропіти.

— Ні, — каже Лорд. — Ніхто не співає.

Те, що я зробив, зовсім не було піснею.

Він лежить тихо. Що він святкує з посмішкою на губах та грілкою під ногами — таємниця навіть для нього самого. У цю ніч він не засне. Він міг би втекти від безглуздого лежання у коридор — уже сам як сам, на колесах, — і там, при світлі свічок, у слизько-­кахельному туалетному царстві потамовувати тугу в товаристві таких же безсонних, нескінченно скидаючи й прикуповуючи карту за картою. І в кожній дамі проступали б її риси, і йому захотілося б накрити їх долонею, сховати, доки інші не побачили того, що бачить він: вогонь її волосся під королівською діадемою, чорноту її очей на картонних утинках. «Що з тобою, Лорде?» — запитають його вкрадливі голоси, а він не знатиме, що відповісти. Тому він залишається. Лежить і дивиться в стелю. Краще вже так — бути зачарованим, виплоджувати цікавих привидів… Він лежить і святкує свою примарну зустріч.

М’яке щось пружинисто вискакує йому на живіт і вмощується, обмотавши лапи хвостом. Кішка. Лорд не жене її, хоча розуміє, що це не Мона. Це чужий кіт. Пальці Лорда занурюються в його шерсть, пухнасту, мов у болонки.

— Ти звідки? — запитує він.

Кіт мовчить, як і личить безсловесній тварині. Зате з тихим схлипом прокидається Шакал. Волосся стирчить дикобразячими голками, немов уві сні його вдарило струмом. Дивиться безтямно. Поступово погляд стає ясним і спалахує цікавістю.

— Ага, ти не спиш, — каже він. Дивиться на коліна Лорда. — Що це з Моною? З чого це вона так припухла?

— Це не Мона, — відповідає Лорд, неуважно усміхаючись. — Це зовсім не Мона.

Табакі

Він старанно зібрав й спакував те майно

В сорок дві іменні куті скрині…

Льюїс Керрол. Полювання на Снарка (Переклад Юрка Позаяка)

День восьмий

Уранці на нас чекає сюрприз. Повернення з зовнішності Літуна з замовленнями. Украй рідкісна подія. Щуряка приходить перед першим уроком з чорною дорожньою сумкою через плече. Кладе її на вчительський стіл. Блискавка звискує. Вампіроподібна — чорна помада, біла пудра — Щуряка по одному витягує з сумки згортки та розкладає їх на столі. Лері вихоплює із загальної купи той пакет, котрий явно з диском, і втікає. Я беру важку коробку, перев’язану рожевою стрічкою. Далі нічого не бачу й не чую, поки не розправляюся зі стрічкою та з обгорткою і не зазираю всередину. Божественний аромат! Шоколадні спинки блищать акуратними рядочками. Кожна паляничка в окремому гофрованому гніздечку, на власній підстилці, згори все прикрито делікатним папером. Піднімаю його, торкаю одну зі спинок, облизую палець. Потім перераховую, скільки їх усього. Два поверхи, в кожному рядочку по чотири палянички, і рядів також чотири. Усього, значить, паляничок тридцять дві. Закриваю коробку й ховаю в стіл. Стрічку заштовхую туди ж. Тепер можна подивитися, що там в інших.

Дивлюся. Чорний дременув на підвіконня зі стосом журналів. Перед мацаками Сліпого, які хижо копотять по столу, Щуряка викладає три банки кави, чотири блоки сигарет, коробку батарейок і чорні окуляри плюгавої конфігурації. У Горбача — набір гребінців і пінкова люлька в замшевому футлярі. На столі ще два пакети, але їх ми розпакувати не встигаємо. Посеред класу раптом виникає Р Перший і запитує, чим ми займаємося, коли урок уже почався, ще й учитель на підході. Щуряку він ніби взагалі не помічає.

Швидко прибираємо все геть з очей: речі, пакувальний папір, стрічечки та мотузки — все, що пахне святом і може позасмучувати вчителів, котрі не беруть у цьому святі участі. Щуряка застібає сумку й іде.

— Як самопочуття? — запитує Ральф, зупиняючись біля столу Лорда.

Лорд знизує плечима:

— Добре.

Ральф киває йому, відходить і нависає над потилицею Куряки:

— А твоє?

У відповідь Куряка червоніє та кліпає:

— Нормальне.

Ральф оглядає його від п’ят до маківки, неначе сильно сумнівається в його нормальному самопочутті, але нарешті проходить до свого стільця.

Під час обідньої перерви я доймаю Сфінкса аж доти, поки він не здається і не просить Македонського зняти зі стіни карту Нової Зеландії. Під нею до стіни прикноплені два малюнки. Обидва великі, кожен майже як половина карти.

На одному — чорною тушшю — дерево, крислате й кордубате, майже без листя. На голій гілці сидить дуже самотній і кошлатий ворон, а внизу, біля коренів, звалище всякого сміття. І хоча сміття звичайнісіньке, людське, чомусь відразу зрозуміло, що накидав його ворон — і пляшки, і кістки, і значки рок-фестивалів, і календарі — та й узагалі, може, саме тому він такий сумний, що надто багато у своєму житті витратив і змарнував. Загалом це картина про всіх і про кожного — смішна на перший погляд і сумна на кожен наступний, як і все, що малював Леопард. Другий малюнок кольоровий. Худюща пісочної барви кішка посеред порепаної пустелі. Очі яскраво-зелені, а мордою трохи нагадує Сфінкса. Навкруги тільки тріщинки та примарні кущі, всіяні біло-жовтими равликами. На землі, коло самих її лап, осколки равликових хаток, вкриті, неначе подряпинами, нотатками й латинськими висловами. І чиїсь незрозумілі сліди. Чи то пташині, чи то звірині. Тягнуться, оминаючи кішку, закручуються петлями навколо кущів і зникають десь вдалечині.

Довго дивимося на малюнки. Стає трохи сумно. Перший малюнок мій, другий — Сфінксів, але насправді вони — спільне надбання зграї. Те найцінніше, що ми не чіпляємо на видноті, щоби не перестати його помічати. Ми дивимося на них раз на півроку або частіше, коли вирішуємо, що скучили. Дивимось і згадуємо Леопарда, який нам їх подарував. Дивимося, згадуємо, сумуємо й переповнюємося всілякими важливими емоціями. Сліпий теж зазвичай бере в цьому участь. Він досягає потрібного стану своїми способами, щодо яких ми можемо мати хіба що певні припущення. Але чування перед малюнками він не пропускає ніколи. Коридорні звірі доступні його пальцям, їх він знає не гірше за нас. Перш ніж фарбувати, Леопард продряпував на стінах контури малюнків. А ці він знає з наших слів.

І ось ми стоїмо й сидимо перед