Читати книгу - "Примарний Хлопець, Джонатан Страуд"

—Ти ганиш усе, що я роблю! Тільки не в очі, а потихеньку! — вела я далі. — Вдаєш із себе чи то примадонну, чи то вчительку, тільки й знаєш, що шукати в мені помилки!  

Вона тупнула ногою:  

— А ти? Ти... як те дурне гавкуче цуценятко! Від першого дня мені стало зрозуміло, що ти не хочеш, щоб я працювала у вас. Тільки я що скажу, ти відразу кривишся, злишся, кепкуєш! Скільки разів я   змушувала    себе йти до вас на роботу! А ще разів зо два мало не подала заяву на звільнення!  

Знову! Знову вона гарненька, добренька, а я в усьому винна. Тільки цього разу так не вийде! Досить уже з мене!  

— Бридня! Я завжди намагалася поводитися з тобою подружньому. Навіть тоді, коли ти вдерлась, як злодюжка, до моєї кімнати і вирішила побавитись із моїм одягом!  

— Це називається «складати»! — відповіла Голлі. — Спробуй якось сама це зробити! А то живеш, наче на смітнику! Просто огидно!  

— А я була   щаслива    на цьому смітнику! Щаслива, поки ти не пхала до нього носа!  

Хтось потяг мене за руку.  

— Припиніть. — простогнав Бобі Вернон. — Невже не можна продовжити ці люб’язнощі тоді, коли ми виберемось звідси?  

Я відтрутила його руку:  

— Замовкни!  

— Авжеж, замовкни! — зіпнула Голлі Манро. — Це через тебе ми тут застрягли!  

— Ось бачите? Хоч тут ви згодні, — мовив Вернон. — Далі, будь ласка. Це дуже просто...  

— Ти вважаєш мене лише за якусь дурну секретарку! — знову спалахнула Голлі. — Не можеш змиритись із тим, що я врятувала тобі життя!  

— Отут ти помиляєшся, подружко. З цим я змиритись можу. Я не можу змиритись із тим, як ти увесь час зачіпаєш мене, докоряєш, виробляєш оці дурненькі штучки своїми бровами...  

— Дурненькі?! — вирячилась на мене Голлі.  

— Вона хотіла сказати «гарненькі», — підняв руку Бобі Вернон.  

— Дякую, Бобі... А ще без упину повторюєш:   «Ні, Люсі, так не можна! У «Ротвелі» це робиться отак. А це — отак.   То йди собі назад до «Ротвела», якщо там тобі так сподобалось!  

— У «Ротвелі» мені   не подобалось!    Ротвел — огидна людина. Зла, пихата, жорстока зі своїми працівниками! Тільки не вдавай, Люсі Карлайл, що ти так переймаєшся мною. Я розповіла тобі про свою пригоду на Коттон-стріт, а тебе це анітрохи не пройняло!  

— Неправда! Як ти смієш так казати?!  

— Чому ж ти сприйняла це так байдуже?  

— Бо я... бо така сама пригода трапилася зі мною! Я теж утратила всіх своїх товаришів. Загинула ціла команда, крім мене! Тепер ти задоволена?!  

— Пробач, я цього не знала...  

—А мені й не хотілося, щоб ти знала. Це моя особиста справа!  

— А Локвудове минуле? Це теж твоя   особиста    справа? — вона переможно поглянула на мене. — Я знаю, що ти заходила до тієї кімнати. Чула зі сходів!  

— Що?! — я аж задихнулася з гніву. Аж тут від каси долинув тихенький скрегіт. Ми всі обернулись туди — і я, й Голлі, й навіть Бобі Вернон, що