Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

Діана залишилася вдома із Захаром, а я поїхала в торговий центр. Звісно ж у супроводі охорони. Це перший раз за, здається, цілу вічність, коли я справді опиняюся на вулиці, серед людей. 

Відчуття дивне - немов місяць провела на безлюдному острові. А тут усе інакше: натовп, мерехтливі вітрини, голоси людей і аромат кави від найближчого кіоску. 

Але варто мені тільки трохи відволіктися, як знову відчуваю на собі пильний погляд охорони і тривогу.

Магазини занурюють мене в низку звичних думок: потрібно купити тепле взуття, шарф - уже холодно, та й куртка зовсім легка. Із собою з Англії ми нічого не привезли, а купити все необхідне ще не встигли. 

Часу в мене небагато, тому після того, як купую одяг, йду в магазин для дітей. Підбираю кілька іграшок для Діани, щоб якось потішити її увечері. Пробігаю очима по полицях, вибираючи кілька наборів для творчості, ще кілька ляльок і мимоволі посміхаюся, уявляючи її радісні очі. Охоронці на автоматі підхоплюють пакети з покупками.

Захар нічого не говорить мені про його справи з Карімовим. Страх трохи притупився і я дозволила собі розслабитися. Щоправда, відпускати додому нас із Діаною ніхто не збирається. Я вже втомилася питати. Якщо з Карімовим немає жодних проблем, то чому ми сидимо за містом в оточенні купи озброєних людей і можемо виходити не далі ста метрів від будинку? 

Це стомлює. І лякає. Я тепер відповідаю за чуже життя і маю зробити все, щоб уберегти доньку від поганих людей. Я прекрасно усвідомлюю, що була занадто наївна і недостатньо досвідчена. Мені не варто було недооцінювати чоловіка, якого підозрюють не просто в нелегальному бізнесі, а в торгівлі людьми. 

- Юліє, нам потрібно вже повертатися, - у мої думки вривається голос Георгія. 

Я киваю. Прекрасно пам'ятаю, що мені відвели всього дві години особистого часу. Але цього шалено мало, щоб надихатися свободою. 

- У вбиральню зайду і поїдемо, - зітхаю і віддаю черговий пакет із покупками. 

За дверима жіночої вбиральні я залишаюся одна. Майже всі кабінки вільні. 

Підходжу до раковини, вмикаю воду і мию руки. Відкинувши волосся з обличчя, піднімаю очі до дзеркала, і тут долинає знайомий, противний голос.

- Оце так зустріч! Сама доля звела нас сьогодні. 

Бачу в дзеркалі відображення Єви. Вона стоїть просто за моєю спиною, дивиться на мене з тією самою зверхньою усмішкою і ненавистю, що й у минулу нашу зустріч. 
Мені хочеться піти. 

Я зітхаю, внутрішньо готуючись, що нічого хорошого від цієї зустрічі очікувати не варто.

Як узагалі вийшло так, що ми одночасно опинилися в одному й тому ж місці? 

- Ти стежила за мною? - коротко запитую і відвертаюся, не реагуючи на її провокацію. Тягну з диспансеру паперовий рушник, комкаю його і кидаю в урну. 

- Побачила, як ти заходиш в один із магазинів, і пішла за тобою, вишукуючи слушного моменту, щоб побалакати. Це виявилося не так просто, Захар оточив тебе такою турботою, немов ти дружина президента. Довелося натягнути на голову капюшон, щоб прослизнути повз твою охорону в жіночу вбиральню. 

- Нам нема про що говорити, Єво. Пропусти, - роблю крок уперед, але Єва не вгамовується. Не дає мені пройти. 

- Не так швидко, Юлю. Ти ж не думаєш, що я дозволю тобі так просто піти? - її голос отруйний, і в кожному слові чується зневага. - Ти вкрала в мене все: будинок, чоловіка, який був поруч, життя, яким я жила. Я хочу компенсації! 

- Єво, я не збираюся це вислуховувати. Компенсацію вимагай від Захара. Це ваші з ним справи, - кажу тихо, але твердо. Сподіваюся, що вона зрозуміє натяк і відчепиться. - Пропусти. 

- А ну, стояти, падлюка! - вона тут же заступає мені дорогу, злісно виблискуючи очима. - Ми не закінчили! Ти не підеш, поки ми не розберемося. Ти навіть уявити собі не можеш, скільки мені довелося пройти, щоб Захар був зі мною. А ти? Що ти зробила для цього, Юлю? Просто приповзла назад і виставила себе бідною, нещасною матусею? 

Мене це порядком втомило. Її нападки, як би я не намагалася ігнорувати, все-таки пробираються крізь мою броню, але я роблю крок убік, вирішивши просто піти. Однак Єва не відходить, а навпаки, повторює мій рух, блокуючи мені прохід.

- Забирайся з дороги, - голос злегка тремтить. Єва це помічає й урочисто посміхається.

-А якщо не піду? Що ти зробиш? Поскаржишся Захару?

Вона спеціально провокує. Тисне. І я розумію, що її злість давно перейшла межу, за якою здоровий глузд перестає існувати.

- Востаннє кажу, Єво. Йди геть.

- Ти реально думаєш, що зможеш так просто мене скинути з рахунків? Я не дозволю. Ти навіть не уявляєш, на що я здатна, якщо мене позбавляють того, що належить мені.

- Захар зробив вибір. Це його рішення. Не моє.

- Його рішення? Він би ніколи не подивився на тебе, якби ти не прикрилася дитиною. Ти думаєш, я цього не розумію?

- Це безглузда розмова. Забирайся з дороги. 

Блондинка кривиться, її очі горять злістю. Наступної секунди вона різко хапає мене за руку, впиваючись нігтями в шкіру.

- Знаєш чого я хочу найбільше? Спотворити твоє обличчя, щоб Захару було огидно на тебе дивитися. Чи краще найняти когось, щоб переспав із тобою? Знаєш, Білецький ненавидить ділити з кимось жінку. Після іншого чоловіка навіть не доторкнеться до тебе, - вона починає голосно сміятися. Мені здається, що вона остаточно з'їхала з глузду.