Читати книгу - "Мідь та Золото, Анна Стоун"

- Давно відомо?

– Ну про це практично оголосив Гордій! «Бережіться їх, вони збирають магів, щоб кинути імперію в криваву війну». Ви представлені кровожерними вбивцями. Але не всі в це вірять. Заборонили навіть співати та танцювати. Люди незадоволені, але половина з них на вашому боці.

- А ти… хочеш вступити до ордену?

- Звісно. - усміхнулася вона, знову нахиливши голову набік. Альбрехт тепер намагався не дивитись їй у вічі. – Я б з радістю служила вам. Це краще, ніж жити, і щодня бояться, що тебе знайдуть карателі.

- Тоді вранці ми перевіримо тебе "Радаром", треба уточнити дещо. Ну і так потім ми зможемо дізнатися твоє місцезнаходження! Ти ж не проти?

- Ну, загалом ні. – цього разу в її голосі почувся сумнів. - Вибачте мене ще раз, пане. Я піду спати!

- Добре. Я радий, що нам так пощастило. Вас знайти не так просто!

- Може, скоро нам не доведеться ховатися! Герцогу Альбрехте, тільки навіщо вам це все потрібно? – насамкінець запитала вона.

- Рамплур….

Більше нічого вона питати не стала. Те, що трапилося на півночі імперії не було таємницею, хоч і подали те, що сталося по-іншому.

Багаття догоряло, і Альбрехт кутаючись у куртку, вирішив повернутися в кибитку.

Рада на той час зайняла все ліжко. Хлопець відсунув її до стіни, щоб і самому лягти. Посміхнувшись, Альбрехт обійняв її однією рукою, легенько поцілувавши в чоло. Рада щось невиразно промовила, і не прокидаючись пригорнулася до нього сильніше.

Якби він опустився нижче на подушці, то їхні губи зустрілися під час сну.

Намагаючись не думати про те, що завтра все тіло болітиме, Альбрехт постарався відкинути все та заснути.