Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

— Заткнися! — крикнув Ґеральт, розштовхуючи конем буркотливий натовп, що неохоче розступався. — Заткнися, злазь та ходи сюди, дурню! Цірі, торуй шлях! Любистку! Чуєш, що я кажу?

— Ґеральте? То ти?

— Не питай, а злазь! До мене! Стрибай на коня!

Вони продерлися крізь натовп, чвалом погнали вузькою вуличкою. Цірі — попереду, за нею — Ґеральт та Любисток на Плітці.

— Навіщо цей поспіх? — відізвався бард з-за спини відьмака. — Ніхто за нами не женеться.

— Поки що. Твоя княгиня полюбляє змінювати рішення й зненацька відкликати те, що раніше постановила. Признайся, ти знав про те помилування?

— Ні, не знав, — пробурмотів Любисток. — Але визнаю, розраховував. Ласочка — моя кохана й має добре серденько.

— Та облиш ти з тією Ласочкою, най тобі дідько. Відкрутився від образи величності, то бажаєш потрапити під рецидив?

Трубадур замовк. Цірі стримала Кельпі, почекала їх. Коли вони порівнялися, глянула на Любистка та витерла очі.

— Ех ти… — сказала. — Ти… Панкраце…

— У дорогу, — підігнав їх відьмак. — Покиньмо це місто та межі цього чудового князівства. Поки ще можемо.

* * *

Майже на самому кордоні Туссану, у тому місці, звідки видно вже було гору Горгону, наздогнав їх гонець княгині. Тягнув за собою осідланого Пегаса, віз лютню, плащ та перстень Любистка. Питання про сто сорок таларів і вісімдесят галерів пропустив повз вуха. Прохання барда, аби переказав пані княгині цьомки, вислухав із кам’яним обличчям.

Поїхали вгору, уздовж Сансретур, що тепер уже була малесеньким і жвавим струмком. Оминули Бельгавен.

Стояли табором у долині Неві. У місці, яке відьмак і бард добре пам’ятали.

Любисток витримав дуже довго. Запитань не ставив.

Але зрештою треба було йому про все розповісти.

І приєднатися до нього в мовчанні. У паскудній, важкій, гнійній, наче чиряк, тиші, що запала після розповіді.

* * *

У полудень наступного дня вони були на Стоках, під Рідбруном. У всіх околицях панували спокій, лад і порядок. Люди були довірливі й послужливі. Відчувалася безпека.

Усюди стояли важкі від повішених шибениці.

Вони оминули місто, прямуючи в Дол Анґра.

— Любистку! — Ґеральт тільки тепер зауважив те, що мав зауважити давно. — Твій безцінний тубус! Твої «віки» поезії! Гонець їх не мав! Вони залишилися в Туссані!

— Залишилися, — байдуже погодився бард. — У гардеробі Ласочки, під купою суконь, трусиків і корсетів. І нехай там собі й лежать віки вічні.

— Не бажаєш пояснити?

— А що тут поясняти? У Туссані я мав досить часу, аби докладно перечитати, що там понаписував.

— І що?

— Напишу ще раз. Знову.

— Розумію, — кивнув Ґеральт. — Коротко кажучи, ти виявився настільки ж поганим письменником, як і фаворитом. Кажучи більш грубо: чого ти не торкнешся, усе перехреначуєш. Ну, але якщо ти свої «Піввіку поезії» ще маєш шанс виправити й переписати наново, то в княгині Анарієтти ти все просрав дощенту. Тьфу, коханець, вигнаний із ганьбою. Так-так, нічого тут кривити пику! Не було тобі, Любистку, писано стати князем-консортом у Туссані.

— Це ми ще побачимо.

— На мене не розраховуй. Я на те дивитися наміру не маю.

— А ніхто тебе не просить. Утім, скажу тобі, що в Ласочки добре й поблажливе серденько. Правда, її трохи понесло, коли впіймала мене з молодою донькою барона Нікве… Але тепер уже вона напевне охолола! Зрозуміла, що чоловіки не створені для моногамії. Вибачила мені й напевне чекає…

— Ти безнадійний дурень, — заявив Ґеральт, а Цірі енергійним кивком підтвердила, що вважає так само.

— Я не стану з вами дискутувати! — надувся Любисток. — Тим більше, що то справа інтимна. Скажу вам іще раз: Ласонька мені пробачить. Напишу відповідну баладу чи сонет, пришлю їй, а вона…

— Змилуйся, Любистку.

— Ох, і справді немає про що з вами розмовляти. Поїхали далі! Жени, Пегасе! Жени, літуне білоногий!

Вони їхали.

Був травень.

* * *

— Через тебе, — з докором промовив відьмак, — через тебе, вигнаний коханцю, я також мусив утікати з Туссану, наче якийсь баніта чи вигнанець. Я навіть не зумів побачити…

— Фрінгіллу Віго? Не побачився б. Вона скоро після того, як ви вирушили, ще в січні, виїхала. Просто зникла.

— Не про неї мені йшлося, — Ґеральт відкашлявся, побачивши, як Цірі із зацікавленням нашорошує вуха. — Я хотів зустрітися з Рейнаром. Познайомити його з Цірі…

Любисток втупив очі в гриву Пегаса.

— Рейнар де Буа-Френ, — пробурмотів, — десь наприкінці лютого поліг у сутичці з розбійниками на перевалі Сервантеса, поблизу від стражниці Ведетт. Анарієтта вшанувала його посмертно орденом…

— Заткнися, Любистку.

Любисток заткнувся, на диво слухняний.

* * *

Травень тривав і розкручувався. З лук зникла яскрава жовч осоту, замінена пухнастою, бруднуватою й летючою білістю кульбаб.

Було зелено й дуже тепло. Повітря, якщо не освіжувала його коротесенька гроза, було густим, гарячим і липким, наче крупник.

* * *

Двадцять шостого травня вони перейшли Яругу по новенькому, біленькому, із запахом живиці мосту. Рештки мосту старого — чорні, обсмалені, згорілі колоди — було видно у воді та на березі.

Цірі стала неспокійною.

Ґеральт знав. Знав її наміри, знав про плани, про умову з Йеннефер. Був до того готовий.

Але все ж думка про розставання болісно вколола його. Наче там, у грудях, усередині, за ребрами, спав і раптом прокинувся малий злий скорпіон.

* * *

На перепутті за селом Кріпниця, за руїнами спаленої корчми, стояв — десь років із сотню вже — розложистий черешчатий дуб, обвішаний тепер, навесні, дрібнесенькими суцвіттями. Люд усіх околиць, навіть із віддаленої Спалли, звик використовувати того гіганта для вішання на ньому дощок і табличок, що містили різну інформацію. Дуб, слугуючи міжлюдській комунікації, через те звався Деревом Знання Добра й Зла.

— Цірі, почни з того боку, — скомандував Ґеральт, спішуючись. — Любистку, ти приглядаєшся з того.

Підвішені на гіллі дощечки рухалися на вітрі, зі стукотом билися одна об одну.

Домінували звичайні після війни пошуки загублених і розлучених родин. Багато було оголошень на кшталт «ПОВЕРНИСЯ, Я ВСЕ ПРОЩУ», багато пропозицій еротичного масажу й подібних послуг у навколишніх селах та містечках, багато торговельних оголошень та реклами. Була любовна кореспонденція, були доноси та анонімки від доброзичливців. Траплялися також дощечки, на яких містилися філософські погляди їхніх авторів — переважно кретинсько-безглузді або обридливо-непристойні.

— Ха! — крикнув Любисток. — У замку Растбург терміново потрібен відьмак, пишуть, що оплата висока, вигідні ночівлі та екстраординарно смачна їжа гарантовані. Скористаєшся, Ґеральте?

— Абсолютно точно