Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

По-різному запам'ятався образ покійного гетьмана пана Богдана при його прощанні зі сполеченством — чигиринцями і прибульцями-послами та гостями, козаками, духовенством, ченцями, півчими, черницями Дівочого і Мотрониного монастирів, підлітками. Гетьманові слова були повторені через сповісників, і покликачів аж на Закутках та Околиці, на Замковій горі, на Мосту, Загреблі, Замості, Залуці, Загір'ї.

Усім, хто був на майдані, коли мари, в яких сидів гетьман, височіли на тлі замку, огрому Камінної гори та шпилю Байдиної каланчі під хмарищами мирного голубаво-літнього неба, було над чим задуматись. Хай і різну, все ж добру лишав по собі згадку пан Богдан в сполеченстві.

— Нема батька нашого,— проказували люди в гутірках, скрушно хитаючи головами.— Дійсно, мав рацію гетьман Богдан, коли говорив, що краще дурний порядок, аніж розумний безпорядок,— почали ремствувати навіть старшини.— Що ж тепер жде нас при тому в'юноші Юрасеві? — питали русини, що лишилися під Польщею, Литвою, в ординсько-турецьких полонах та аж у Слобідській Україні.— Єдина надія тепер на Бога,— запевняли досвідченіші й мудріші.

Після поховання тіла покійника, неподалік від його усипальниці в Суботові зібралася по поминальному обіді в саду місцева генеральна старшина на Малу раду, де у вузькому колі було потверджено Юрія Хмельницького гетьманом, але з призначенням до нього, шістнадцятилітнього, опікунів-кураторів в особах генерального обозного Павла Носача та генерального судді Григора Лісницького. Тут же генеральний писар, «зважаючи на околишні сукцеси», виговорив собі тимчасове-провізоричне, до повноліття Юрася-Євраха, право брати із собою в походи, на війну гетьманські клейноди з булавою та зватися наказним гетьманом на три роки, поки Юрась, як вирішено тепер, доучуватиметься в Києво-Могилянському колегіумі на кошт гетьманського регіменту.

Тривала Мала рада аж до півночі, і фактичним, хоча й наказним, гетьманом України став генеральний писар Іван Виговський. Не підготував покійник-гетьман собі заміни надійної, певної, стійкої і несхибної, отож стало на тому вирішенні, бо ті, що пнулися до влади, нікого, крім себе, не задовольняли. А ті, що задовольняли б люд і державу, не підходили генеральній старшині і не були обізнаними з роковими подіями в Чигирині. До тих, що пнулися, належали Яким Сомко, Мартин Пушкар, Павло Тетеря і Василь Золотаренко, смертельно хворий по отруєнні. До тих, які не пнулися, але задовольнили б сірому і, напевно, зберегли б державу не лише в цілості, а й у розширі її на всіх русинських землях, належали Іван Богун, Філон Гаркуша, Петро Дорошенко, Іван Сірко і Семен Височан.

Про Івана Сірка найбільше було мови на Малій раді, бо «він би об'єднав і Слобожанщину, і Запороги, і всю волость, як ніхто із решти», а головне — «не зблизився б із ордою, турчинами, московитами і ляхами». Проте державні і поспольні інтереси не переважили особистих і генеральних, отож сталося інакше.

Клейноди, як і гетьманську булаву, з якою супроводили покійника, бунчужні повернули в замок-палац, і вже наступного дня в палаці, в присутності Юрася-Євраха старшини проказали скрибам протокол-обряд, підписали його, скріпили сургучевою печаткою «панствовою» і положили у касу скарбну, видавши взамін наказному Іванові Виговському, за згодою опікунів, мільйон карбованців «кошту на поточні видатки».

Гнатові Турлюнові додалося розпачу, як до Чигирина неждано-негадано прикотив у берлині за заступництвом сам митрополит Київський і Галицький Діонісій Балабан, бо ніби набрідцями-воєводами московськими Василем Шереметєвим та Борисом Трубецьким був осквернений, «не допіру сам особно, а й обительно та паственно». Вінничани навіть зуміли причаститися в нього в Соборо-Успенській голубостінній церкві, як і багато інших прихожан, на вдоволення архієрея собору Йосипа Тукальського. А Гнат Турлюн, як сотник, крім того, домігся ще й розмови сам на сам з митрополитом, пославшись на Богуна, Сірка, Безпалого та Гаркушу. Тривалою була їхня розмова, бо митрополита цікавили креси, поселення і стани, наявність святих обителей і духовників у них. Розмова так затяглася, що аж ієрарх Йосип дивувався. Сподобався Діонісію сотник смиренністю, вмінням небагато говорити, а головне — слухати та запам'ятовувати почуте.

— Передай, витязю-сину во Христі, святим оборонцям і кресів, і народу, і віри нашої,— говорив напучливо Балабан,— що мені, пастиреві Гетьманщини, єретики і богохульці, воєводи Бориско і Василько, звеліли не повертатися до святих русиноматірних обителей Києва, в свою паству, а мешкати в Чигирині, в голові гетьманського регіменту, яко на вигнанні якому.

Сльози в очах митрополита довели Турлюна до відчаю, якого він досі не знав і про який не здогадувався. Гнат навіть подумав, що по путі у Вінницю заскочить у Київ і викраде або знищить насильників.

— Такий же замтузний єретик та владолюбець і отой царський прихлібця, єдиносвятий єдиносвятої церкви, самозваний владика,— продовжував Діонісій, витерши хустинкою очі,— і патріарх Московський Микита-Никон. Бо це він змусив воєвод вдатися до моєї висилки і, за повелінням царя, висвятив без згоди Константинопольського патріарха на моє святе місце якогось послушного йому ніжинського протоієрея, прости, Боже, Максима. Друге літо вже Никон через воєвод бездомовно трактатами налюднює своїми богохульними розстригами святі монаші обителі, ошлюблює і їх, і стрільців, чи різних юродивих калік, та волоцюг-душогубів московитських з нашими бідними вдовами, дівицями і навіть схимницями,— взяв Балабан у руки хреста, що висів на ланцюжку-гайтані,— створюючи тим гріховне вивідство, розбрат і єресь у наших обителях серед схимної братії. А як дізнався про смерть Богданову, у зайнятій гвалтом нашій церкві відкрив свою службу Божу, ніби для стрільців, і поставив свого протопопа поза моїм благословенням, на кшталт отих єретиків ляських. Важливо, що ляського кляштору для свого гріховодства не зачепив, а вибрав православну церкву. Їхнє православіє і єдиновір'я, сину, ренегатське і відступне ще з тоді, як Московський митрополит Ісидор на Флорентійському соборі підписав оте гріховне об'єднання католицької і православної церков,— примовк, задумавшись, аж Гнатові незручно стало.— Покійний гетьман, пан Богдан, немалою виною тому, що наша церква стала жити в гонінні, бо скільки йому не говорили і покійний