Читати книгу - "Замогильні записки"

світила, яке наперекір бігу часу піднялося серед ночі й розвіяло похмурий морок, переді мною з’явилася Шарлотта. Якщо я ще не надто вас утомив, відшукайте в моїх «Записках» розповідь про враження, яке справила на мене раптова зустріч з цією жінкою в 1822 році. У ті давні часи, коли вона вирізняла мене, я ще не був знайомий з численними англійками, які оточили мене роки по тому, коли я став славетний і могутній: їхні почесті виявилися такі ж швидкоплинні, як моє щасливе життя. Сьогодні, коли аж шістнадцять років відокремлюють мене від тієї пори, коли я був послом у Лондоні, коли я пережив стільки нових утрат, погляди мої знову звертаються до дочки країни, де з’явилися на світ Дездемона і Джульєтта: відтепер пам’ять моя, що зберігає її образ, веде відлік від того дня, коли її несподівана поява воскресила минуле в моєму серці. Подібно до нового Епіменіда, який прокинувся від довгого сну, я упиваюся поглядом у маяк, що сяє тим яскравіше, що всі інші вогні давно згасли – всі, за винятком одного-єдиного, чиє світло не згасне і після моєї смерті.

Мою розповідь про Шарлотту ще не закінчено: з частиною своєї родини вона відвідала мене у Франції в 1823 році, коли я був міністром. У ту пору увагу мою цілком поглинула війна, покликана вирішити долю французької монархії, і така непоясненна нікчемність людської природи, що голосу моєму, очевидно, чогось бракувало: в усякому разі, перед від’їздом до Англії Шарлотта написала мені листа, сповненого образи за мій холодний прийом. Я не наважився ні відповісти їй, ані відіслати назад ті начерки, які вона вручила мені і які я пообіцяв повернути з продовженням. Якби вона насправді мала серйозні підстави ображатися, я кинув би у вогонь свою розповідь про перше моє перебування на іншому березі Ла-Маншу.

Мені не раз приходила до голови думка поїхати до Англії і з’ясувати правду, але хіба я, нездатний знайти сили навіть для того, щоб відвідати рідні скелі, серед яких я заповідав поховати себе, можу повернутися туди? Нині я боюся сильних відчуттів: віднявши у мене юні роки, час уподібнив мене солдатам, що залишили кінцівки на полях битв; кров, що біжить по моїх жилах коротшим шляхом, так стрімко омиває моє старе серце, що це осереддя радощів і смутку тріпоче, немов ось-ось розірветься. Бажання спалити сторінки, присвячені Шарлотті, хоча я розповідаю про неї з релігійною шанобливістю, перемішується в моїх грудях з бажанням знищити всі мої «Записки» цілком: якби вони належали мені або я міг їх викупити, я не встояв би перед спокусою. Мене сповнює така сильна огида до всього на світі, таке сильне презирство до сучасного і найближчого майбутнього, таке тверде переконання, що відтепер протягом кількох століть публіку будуть представляти самі нікчеми, що я червонію від сорому, витрачаючи останні роки життя на розповідь про те, що відійшло, на зображення зниклого світу, чиє ім’я і мову ніхто більше не зможе зрозуміти.

Здійснення бажань обманює людину так само гірко, як і розчарування: йдучи проти своєї натури, я захотів поїхати до Верони на конгрес; скориставшись з упередженості пана де Віллеля, я змусив його нав’язати свою волю панові де Монморансі. І що ж! справжня схильність мого серця вабила мене зовсім не до того, чого я добився; без сумніву, я був би роздосадуваний, якби мені довелося залишитися в Англії, але незабаром бажання побачити пані Саттон і здійснити подорож Сполученим Королівством запанувало б над удаваним марнославством, що зовсім до мене не пасує. Господь розсудив інакше, і я вирушив до Верони; звідси зміни в моєму житті: портфель міністра, війна в Іспанії, мій тріумф і моє падіння, за яким незабаром настало й падіння монархії.

Один з гарненьких хлопчаків, за яких Шарлотта просила мене в 1822 році, недавно відвідав мене в Парижі: нині він зветься капітаном Саттоном, у нього чарівна молода дружина; він розповів мені, що матуся його тяжко хвора і перебула останню зиму в Лондоні.

8 вересня 1822 року я сів на корабель у Дуврі, у тому самому порту, звідки двадцять два роки тому відплив пан Лассань, мешканець Невшателя. З того першого відплиття до сьогоднішнього дня, коли я пишу ці рядки, минуло тридцять дев’ять років. Вдивляючись і вслухуючись у прожите життя, ми, здається, шукаємо на морській гладіні слід зниклого за обрієм корабля або чуємо дзвін, що лине зі старої дзвіниці, яка вже зникла з очей.

Книга двадцять восьма

‹Війна в Іспанії; командувач французького експедиційного корпусу герцог Ангулемський приписує честь порятунку іспанської монархії собі одному, хоча ініціатором війни був міністр закордонних справ Шатобріан; 6 червня 1824 року керівник міністерства Віллель раптом повідомляє Шатобріана про відставку короткою запискою, «яку порядна людина посоромилася б відіслати вигнаному з дому негіднику лакею»; Шатобріан переходить в опозицію›

2
Опозиція стає на мій бік

Моє падіння наробило галасу: навіть ті, кого воно цілком влаштувало, засуджували форму, в якій мені було відмовлено. Пізніше я дізнався, що пан де Віллель вагався; справу вирішив пан де Корб’єр: «Якщо він повернеться в раду, я негайно вийду звідти». Вийти, звісно, дали мені. Я не мав образи на пана де Корб’єра: я дратував його, він влаштував так, щоб мене прогнали, – і правильно зробив.

Незабаром після моєї відставки на сторінках «Журналь де Деба» були надруковані слова, що роблять честь панам Бертенам:

«Удруге на долю пана де Шатобріана випадає почесна відставка.

У 1816 році він був позбавлений посади міністра без портфеля за те, що в своєму безсмертному творі «Монархія згідно із Хартією» піддав критиці знаменитий ордонанс від 5 вересня, що узаконив розпуск «Незрівнянної палати» 1815 року. Пан де Віллель і пан де Корб’єр були в ту пору простими депутатами, що очолювали роялістську опозицію, і саме своїм виступом на їх захист пан де Шатобріан накликав на себе міністерський гнів.

Нині, у 1824 році, пан де Шатобріан знову позбувся міністерського звання, і вигнали його пан де Віллель і пан де Корб’єр, які стали міністрами. Дивна річ! у 1816 році він був покараний за те, що підніс голос, у 1824 році – за те, що промовчав; його злочин полягає в тому, що під час обговорення закону про ренти він мовчав. Не кожна неласка – нещастя; громадська думка, цей верховний суддя, підкаже нам, куди саме треба віднести відставку пана де Шатобріана; вона роз’яснить нам також, кому завдав більшої шкоди вчорашній ордонанс – переможцю чи переможеному.

Хто