Читати книгу - "Нащадки скіфів"

Страшенний гуркіт струсонув скелі. Хмара чорного диму звилася вгору. Десь угорі майнула постать одного з віщунів, що шалено розмахував руками. Велика брила каменю зірвалася з місця і впала на майданчик, розбившись на дрібні скалки. Нападаючі стрибали і падали, наче під кам’яним градом. І мов у відповідь цьому гуркоту, знизу пролунав другий вибух. То вибухнула перша кинута Артемом шашка. Мабуть, її шнур був довший, ніж у другої.

Ще одна хмара густого диму повільно звилася над кам’яним гребенем майданчика. І Артем побачив, як мов на шапці велетенського чорного гриба, мелькнула фігура людини в довгому й широкому червоному плащі. Та фігура перевернулася, безпорадно розкинувши довгі сухі руки. Щось дивно знайоме і страшне було в тій постаті.

Артем відчув, як кров відливає з нього з обличчя. Чомусь йому враз стало холодно. Та невже ж, невже?.. Так, це був Дорбатай. Старий віщун не встиг утекти, вибух знизу підкинув його вже мертве тіло знову на майданчик…

Ще й ще перевертаючись у повітрі, тіло віщуна почало так само незграбно падати вниз. Біла жіноча сукня й химерний червоний плащ, в які він був зодягнений, звилися над ним — і в цю хвилину він найбільше був схожий на розпростерту зловісну фантастичну птицю. А з гори сипалися й сипалися дрібні кам’яні скалки… Дорбатай падав у кам’яному дощі, наче й справді дочекався здійснення загрози його богів, його тіло впало на скелі і нерухомо застигло. А кам’яний дощ все ще падав на нього… Пролунав наказ Івана Семеновича:

— Ще шашку! Артеме, ліворуч, ліворуч!

— Зліва віщуни, Артеме! — почувся й голос Ліди. Справді, зліва показалися ще голови віщунів у шоломах.

Вони, певно, мали намір штурмувати майданчик з усіх боків! Розмахуючи акінаками або тримаючи напоготові луки, вони, наче комашня, виповзали з-за каміння, видряпувалися на майданчик — і лізли, лізли. Ще кілька секунд — і віщуни кинуться в атаку. Ах, так?..

Віщунам потрібно було всього кілька секунд. Але за ті секунди Артем устиг запалити й кинути одразу дві шашки. І знову, прокреслюючи в повітрі хвилястий димовий слід, шашки пролетіли над кам’яною стінкою між чужинцями і впали серед ворогів.

— Зараз, зараз матимете!.. — стугоніло серце Артема. Шашки диміли. І раптом трапилося несподіване, неймовірне!..

Один з віщунів блискавичним рухом нахилився, схопив ближчу від нього шашку, широко розмахнувся і кинув її назад, через кам’яну стінку, до чужинців.

— Ой! — скрикнула злякано Ліда.

Цього вчинку віщуна не сподівався ніхто. Кинута товаришами зброя оберталася проти них самих. Закам’янілі, вони побачили, як той же самий віщун знову нахилився. Він уже простягнув руку до другої шашки, щоб зробити з нею те саме, що й з першою. Але цього разу не встиг. Виблиснуло червоне полум’я, затремтіли скелі — і в хмарі чорного диму, в граді кам’яних уламків віщуни полетіли зі скелі вниз…

А перша, відкинута віщуном шашка?..

Товариші бачили, як вона пролетіла над їхніми головами, надто сильно кинута віщуном. Шашка повільно впала за скелями. Тільки маленький димок у повітрі вказував місце її падіння. І враз потому гримнув вибух, ще дужчий од попередніх.

Скелі урвища хитнулися, хитнулися — і… Широко розплющеними очима дивилися мандрівники на страшну картину, яку створювали зрушені вибухом кам’яні велетні, що нависали над ними. Кожен боявся поворухнутися. Ось зараз, зараз скелі впадуть, вони розчавлять, поховають усе під своїми важкими уламками!

І скелі почали падати. Вони повільно схилялися, вони наче розсувалися в сторони — і падали, навалювалися з гуркотом на краї майданчика, обсипаючи товаришів дощем дрібних уламків.

І тепер було видно, що вибух пошкодив скелі не тільки зовні: якийсь грізний процес відбувався і всередині кам’яної гори.

Спочатку перед очима мандрівників відкрилася вузька темна розколина. Урвище ніби розпадалося на дві половини, відкриваючи за собою глибоке чорне провалля. Потім ця вузька розколина поширшала. Дві високі скелі, що утворювали провалля, повільно, немовби зсунуті чиєюсь велетенською рукою, зійшлися верхівками і спинилися. Кам’яні брили вже не падали, не скочувалися згори. Вони затрималися, стиснуті тими великими скелями, наче сперлися на них. Відкривався темний отвір, що нагадував початок печери.

Іван Семенович швидко озирнувся. За краями майданчика знову почулися вигуки віщунів. Вони не вгавали: та й що їм лишалося робити, коли знизу їх тіснили повстанці?.. Вороги не спиняться! Незважаючи на вибухи шашок, незважаючи на переляк, вони знову атакуватимуть майданчик. Бо ж усе це для них не таке страшне, як помста охоплених ненавистю невільників. Ждати від когось допомоги чужинці не могли. Доки люди Роніса дістануться сюди, все буде скінчено, адже в Артема лишилася тільки одна шашка… Що ж, вибирати не було з чого!

— Товариші! — гукнув Іван Семенович. — За мною! За мною, чуєте?

І він, не чекаючи відповіді, кинувся першим до темного отвору. Що б не чекало на них там, все одно це було краще, ніж попасти до рук кровожерних розлючених віщунів.

На бігу Артем помітив, як скелі, що підтримували склепіння отвору, хитаються. Чи це йому здалося?.. Він на мить спинився. Ні, хитаються! Кілька секунд вони ще, мабуть, вистоять; але кожної миті ці кам’яні велетні могли не витримати горішнього тиску, впасти… І тоді ніхто навіть не встигне пробігти під ними…

— Мерщій! Мерщій! Скелі ненадійні! — закричав Іван Семенович.

Але нікого не треба було підганяти!

За Іваном Семеновичем бігли Дмитро Борисович і Ліда, а за ними, замикаючи відступ, Артем з Діаною. Вони бігли щосили, спотикаючись об каміння, перестрибуючи через великі уламки скель. Мерщій!

Ще мить — і темний отвір наче проковтнув мандрівників, вони зникли в його темряві. І якраз вчасно, бо позаду, по краях майданчика вже показалися лави нападаючих віщунів. З дикими криками, несамовито вимахуючи дротиками й мечами, вони видряпувалися на майданчик і бігли за чужинцями.