Читати книгу - "Нічний подорожній, Ярослав Гжендович"

— Гйяфі, зачиняй ворота! — крикнув. — На засув!

Гйяфі наліг на стулки брами, а потім опустив кований залізний засув.

Стукіт у двері зсередини хати ставав дедалі сильнішим.

— За мною! — крикнув Драккайнен. — На дах!

Він переплів руки і, щойно чобіт Гйяфі став на його долоні, виштовхнув його в повітря.

Стріха палала просто чудово. Десь над струмком Змії почали панічно верещати, але боялися вилізти з-за каменів, переконані, що їх обстрілюють з декількох сторін. Він випустив ще пару стріл у небо, навмання, просто щоб утримати їх у цьому настрої.

Гйяфі безпорадно з’їхав назад з даху і гепнувся об землю.

Двері з тріском розкололися, вдарені чимось ізсередини. За мить у них вдарили ще раз. Кілька дошок, перекидаючись, полетіли на подвір’я.

Драккайнен одну за одною всадив три стріли в дірку від виламаних дошок. Звідти пролунав дикий крик.

Гйяфі підвівся з землі, шиплячи і накульгуючи.

Двері сараю повільно відчинилися, і звідти вийшли два краби. Виглядали огидно. Немов карлики в пластинчастих обладунках п’ятнадцятого століття або як морські істоти чи демони з картин якогось божевільного голландця. Босх? Брейґель? Будь ласочка.

Поверхня панцирів була поцяткована ямками і нагадувала відполіровану іржу.

Хтось іззовні почав молотити в закриті на засув ворота.

Гйяфі вийняв меча.

Ревуча пляма вогню охопила вже половину даху і пожирала стріху з оглушливим тріском. Хтось із полонених всередині людей жбурнув лавку у вузьке вікно, вибиваючи раму, але лише заблокував остаточно. Лавка застрягла посередині і тепер стирчала назовні.

Перший краб кинувся на нього різко, несподівано розплітаючи тісно сплетені на грудях кінцівки і вивільняючи дві шаблі, досі приховані за спиною. Трохи підвівся, і з плаского, прорізаного лише вузькою щілиною шолома вирвався писклявий крик.

Тварюка була пекельно швидка. Поперемінні удари шаблею наносилися зі швидкістю гвинтів гелікоптера. У прискоренні Драккайнен бачив, натягуючи лук, як удари сипляться один за одним, і як Гйяфі, обдарований феноменальними рефлексами, відбив три з них, а потім його рука полетіла вгору, перекидаючись і бризкаючи кров’ю.

Сам Вуко тричі вистрілив прямо в щілину шолома краба, що був позаду, й одночасно бачив, як Гйяфі розпадається так, ніби потрапив у вентилятор. Вибухаючи кров’ю, втрачаючи кінцівки, розлітаючись в повітрі ще до того, як впасти на землю. Ті три постріли були вже на межі можливостей лука, вистрілив ними менше, ніж за секунду, остання розлетілася в повітрі від удару тятиви. Зброя могла не витримати стрільби в прискоренні. Вуко підкинув лук і вихопив меч, після чого відбив два спазматично миттєвих, немов у скорпіона, удари шабель і двічі вколов між сегментами панциря. Перший краб, в якого він поцілив із лука, крутився наосліп і рубав усе, що траплялося на його шляху.

Драккайнен вискочив з бойового режиму, але для Гйяфі було вже запізно. Він виглядав так, наче наступив на міну. Подорожній сховав меча і глянув на краба, який раптом сів і опустив кінцівки, лише злегка шкрябаючи землю мечами. Усе навколо було забризкане кров’ю Гйяфі, який здригався на землі. Йому вже не можна було допомогти і винести звідси теж не вдалося б.

Часу не було, але це він мусив з’ясувати.

Другий краб звалився на землю із жахливим гуркотом, що наштовхував на думку про автомобільну аварію.

Знайти застібку на панцирі було важко. Нарешті він відшукав якийсь стик і з силою розсунув його, калічачи долоні. Потім, уже тягнучи вгору неабиякий шматок металу, відчув, як одна за одною вискакують застібки, і шолом легко піддався. Усередині, під бронею, було щось м’ясисте, як тіло молюска, повне слизьких щупальців і судин, залите якимось смердючим слизом, а в усьому цьому здригалося худе бліде тільце.

— Мамусю, болить… — Вуко почув ізсередини металевий голос і закричав. Відскочив назад, гублячи меч і продовжуючи задкувати. — Хочу до змія…

Голос замовк, а Драккайнен задкував, поки не наштовхнувся на стіну і не з’їхав по ній на землю. Сидів так деякий час, поки не пролунав ще один сильний удар у ворота. Подорожній здригнувся й отямився. Ворота здригнулися знову, двері палаючої садиби розкололися наполовину, і було видно, як кілька людей з усіх сил їх штовхають.

Він встав, похитуючись, підняв лук, знайшов десь меч і сховав його в піхви. А потім із абсолютно мертвим і нерухомим виразом обличчя підстрибнув, схопився за балку і видерся на дах.

Знайшов місце, де вирізав шматок стріхи, і зісковзнув усередину.

Діяв як автомат.

Витягав дітей по одному на горище, потім на дах, не дозволяючи їм розповзатися і притримуючи, немов кошенят. Потім спустив їх по дишлю просто в обійми Ґрунальді.

Зіскочив із даху, відштовхнувся від дровиняки і стрибнув у темряву. Перевернувшись, амортизував падіння на землю і пошкутильгав за Ґрунальді.

— Де Гйяфі?

— Мертвий. Краб.

Вони розчинилися в темряві, тягнучи за собою дітей, що рухалися як лунатики.

Змії верещали, зайняті штурмом власних воріт і порятунком від пожежі будинку, засліплені вогнем і приголомшені власними криками і панікою.

Як в Африці, промайнуло в голові Драккайнена. Так само було в Африці. Так само виглядали армії військових вождів. Офіцерам було по чотирнадцять, іншим — від семи і вище.

Він підхопив двох дітей під пахви і побіг, намагаючись ступати якомога тихіше.

Коли добігли до мотузки, Драккайнен схопив Ґрунальді за плече: