Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

Коли я знову отямився, вже давно настав день. Нічноокий лежав майже на мені, на його хутрі була кров. Я трохи відіпхнув його, він одразу ж ворухнувся. Встав, понюхав моє обличчя. Разом із ним я вдихнув запах власної крові, це було неприємно. Я різко сів, світ довкола мене закружляв. Поволі почав розбирати гамір вовчих думок.

З тобою все гаразд? Ти тремтів, потім тобі носом пішла кров. Тебе тут не було, я взагалі не міг тебе почути!

— Зі мною все добре, — хрипко заспокоїв я його. — Дякую, що тримав мене в теплі.

Вогнище ледь жевріло. Я обережно потягся до дров, докинув у вогонь трохи хмизу. Коли вогонь добре розгорівся, я сів біля нього й зігрівся. Тоді встав, зробив, хитаючись, кілька кроків до місця, де починався сніг. Набрав жменю, протер обличчя, щоб позбутися смаку й запаху крові. Взяв трохи снігу до рота, бо мій язик був товстим і заскорузлим.

Тобі треба відпочити? Тобі треба поїсти? — неспокійно спитав Нічноокий.

І так, і так. Але насамперед нам треба було тікати: не сумнівався, що, після всього, вони гнатимуться за мною. Я зробив усе, що хотів, і, хоч сам цього не сподівався, все вдалося, ще й як. Дав їм підстави боятися мене. Тепер вони не заспокояться, доки мене не знищать. До того ж я виразно показав їм, де був. Вони відчули, куди посилати своїх людей. Коли ті сюди дістануться, мені слід бути далеко звідси. Я повернувся до вогню, копняками накидав на нього землі. Тоді ще й затоптав для певності. А потім ми тікали.

Тікали так швидко, як це було мені під силу. Без сумніву, я затримував Нічноокого. Він співчутливо на мене дивився, коли я спинався на узгір’я, аж по стегна в снігу, а йому досить було розчепірити пальці та легко збігти вгору. У нас стало звичним, що, коли я прохав відпочинку й зупинявся, спершись об дерево, він вирушав уперед, шукаючи кращої дороги. Коли денне світло та мої сили майже згасали, я зупинявся, щоб розпалити багаття на ніч, а він зникав і повертався зі здобиччю для нас обох. Найчастіше це були білі снігові зайці, та раз він приніс товстого бобра, що забрів надто далеко від замерзлого озерця. Я прикидався сам перед собою, що добре готую це м’ясо, насправді ж ледь обпалював його над вогнем. Був надто втомленим і голодним, щоб зробити більше. М’ясний раціон не додавав мені жиру, але давав змогу жити й рухатися. Я майже не спав по-справжньому, адже мусив постійно докладати до вогню, щоб не замерзнути, і часто вставати вночі та тупати, щоб не відморозити стопи. Витривалість. У ній уся річ. Не швидкість, не сила, а ощадливе використання своєї спроможності змушувати себе до щоденного руху.

Я сильно зімкнув стіни Скіллу, однак усвідомлював, що Вілл постійно об них б’ється. Не думав, що він міг мене вистежити, доки я був насторожі, але й не мав у цьому певності. Постійна напруга свідомості теж витягувала з мене всі сили. Бували ночі, коли я просто мріяв відкинути весь захист і впустити Вілла всередину, хай уже покінчить зі мною раз назавжди. Та в ці хвилини мені достатньо було згадати, на що тепер спроможний Регал. Це викликало в мене жах і змушувало до ще більших зусиль, аби наростити відстань між нами.

Уставши четвертого ранку нашої подорожі, я знав, що ми далеко забралися вглиб Гірського королівства. Відколи покинули Мунсей, я не бачив жодного знаку погоні. Безумовно, здолавши таку відстань у рідному краю королеви Кеттрікен, ми були в безпеці.

Скільки ще до цього Джампі! Що ми зробимо, діставшись туди?

Не знаю, скільки. І не знаю, що ми зробимо.

Я вперше замислився про це. Змусив себе подумати про все, що не дозволяв собі обдумати раніше. Насправді я не знав нічого про Кеттрікен, відколи відіслав її від короля, наказавши тікати в ніч. Вона не дістала жодного слова ні від мене, ні про мене. Мала б уже народити. За моїми обчисленнями, її дитина повинна була народитися приблизно ж тоді, коли й моя дочка. Раптом це здалося мені дуже цікавим. Я міг узяти цю дитину на руки та сказати собі: «Це начеб я притулив власну донечку».

От тільки Кеттрікен вважала, що я мертвий. Мусила почути, що мене страчено Регалом і давно поховано. Вона була моєю королевою і дружиною Веріті. Я, безперечно, міг розкрити їй, як вижив. Та це однаково, що кинути камінець у став. На відміну від Старлінг, Кеттл чи когось іншого, що здогадався, хто я, Кеттрікен знала мене й раніше. Це був би не поголос, не легенда, не безумна розповідь когось, хто бачив мене одну мить, краєчком ока, а факт. Вона могла сказати іншим людям, які мене знали: «Так, я бачила його, він справді живий. Як йому це вдалося? Завдяки його Віту, звичайно».

Я тягнувся за Нічнооким крізь сніг і холод та думав, що відчує Пейшенс, коли до неї дійде ця звістка? Сором чи радість? Біль, бо я не відкрився їй? З допомогою Кеттрікен можна буде вислати звістку тим, кого я знав. Врешті-решт, вона дістанеться Моллі та Барріча. Як учинить Моллі, дізнав­шись, що я не лише живий, а ще й не повернувся до неї, і до того ж осквернений Вітом? Моє серце боляче вразила звістка, що вона приховала від мене свою вагітність, нашу дитину. Тоді я вперше по-справжньому збагнув, якою скривдженою і зрадженою вона мусила почуватися через усі ті таємниці, які я роками від неї приховував. А ще одна таємниця, така велика, кинута їй в обличчя, може згасити всі її почуття до мене. Мої шанси почати наново життя з нею і так не були великими. Нестерпною була думка, що вони стануть ще меншими.

А всі інші: стаєнні челядники, яких я знав, люди, з якими веслував і бився, звичайні солдати Оленячого замку — всі вони довідаються теж. Хай що б я думав про Віт, я вже бачив огиду в очах давнього друга. Знав, наскільки змінилося через це ставлення до мене Старлінг. Що подумають люди про Барріча, який тримав у своїй стайні віттера та потурав мені? Чи не викриють і його самого? Я зціпив зуби. Мені доведеться зостатися мертвим. Може, краще далеко оминути Джампі та йти вперед, шукаючи Веріті? Але ж без припасів я маю на це такі самі шанси, як Нічноокий видати себе за кімнатного песика.

І ще одна дрібничка. Карта.

Покидаючи Оленячий замок, Веріті покладався на карту. Це була стара карта, яку Кеттрікен розкопала в замковій бібліотеці, вицвіла та древня, ще з часів короля Вайздома, який першим відвідав Старійшин і покликав їх на допомогу Шести герцогствам. Деталі на ній стерлися, але і Кеттрікен, і Веріті були переконані, що один із позначених шляхів веде до місця, де король Вайздом уперше зустрівся з цими невловимими істотами. Веріті від’їхав з Оленячого замку, твердо вирішивши прямувати до теренів за Гірським королівством і при цьому керуватися картою. Він забрав із собою нову її копію, зроблену власноруч. Я гадки не мав, що трапилося з давнішим примірником: ймовірно, перевезено до Трейдфорда, коли Регал сплюндрував бібліотеку Оленячого замку. Але стиль тієї карти та незвичні рисунки на бордюрах давно вже викликали