Читати книгу - "Спалена корона, Ярослава Денін "

  Це. Була. Нечесть!

-А знаєш пропозиція відмінна, підемо в будинок і якнайшвидше! - Простеживши за моїм поглядом протараторив Вільям. - Аїдо, ти стихійник, який навчатиметься на бойовому факультеті чи дохла миша?! Швидше біжи, кому кажуть! Ноги в руки і вперед!

-І нічого ... на мене кричати! Уф ... я біжу як можу! Ур ... - із переривчастим диханням відповідала я хлопцеві, що біжить для підстраховки трохи позаду. - Я і так біжу з усіх ніг!

-Аїда, Праворуч! - Відбиваючись від безбожності, що вистрибнула на хлопця, крикнув він вказуючи пальцем на наближену до мене утопленцю.

-На!

-Аїда, ось скажи мені ... тебе життя взагалі нічого не вчить? 

-Уф ... У якому сенсі? 

-В прямому! Чому знову вогнем? У тебе що нескінченний резерв? Тобі навіщо ректор дав амулети і магічний кубок? 

-БІЖИ ВЖЕ! 

-Це ти біжи в будинок! Перевір на наявність безбожності всередині і якщо що вбивай. Тільки прошу, не витрачай резерв!

-Домовилися. Не затримуйся!

-А то що? Переживатимеш? - Опа, я вже думала що в такій обстановці не побачу усмішки на його обличчі. - То чи ти ... ! Біжи точніше! 

  Віл сказав: не витрачай резерв! Я зі своєю логікою вирішила – а що мені залишається робити? Трава у дворику перед будинком з мене на зріст, так ще й не виривається – довелося підсмажити. Зомбаря, парочку Аямі та одну особину Баггейна – я мала голими руками прибирати на території будинку? Ні! Тому так, я їх теж підсмажила. А так, не враховуючи тих особин, що я перерахувала, будинок чистий. Знайшовся навіть камін, а на другому поверсі матрац із майже білим покривалом. Будемо сподіватися, що нам допоможе. Вільям повернувся не відразу. До цього часу я встигла ще раз пробігтися будинком і виявити на другому поверсі знайомий предмет.

-Полуменний меч ... 

-Аїдо, я повернувся! У цьому будинку є щось важке? - Почулося трохи приглушене з першого поверху. - Аїдо! Ах, ну так, клас ... тепер ти мене ігнорувати зібралася?! Я взагалі-то очистив всю територію будинку від безбожності! Аїда ... 

  За час, поки він голосив про щось унизу, той встиг піднятися на другий поверх і стояв за кілька кроків від мене.

-Аїда ... щось трапи ... ? 

-Підійди. Ти бачиш це? ...

-Т-так, але ... як це можливо?

-Тут записка.

-Прочитаєш? - Знявши з рукоятки меча маленьку записку і простягши її мені, спитав хлопець. 

-А чому не ти? 

-Щось мені підказує, що це призначено не мені ... - Після цієї фрази, Вільям вклав мені в руку записку злегка стиснувши долоню в кулак. - І прочитати, власне, маєш саме ти!

-Кхм-кхм … - прочистивши горло, я почала читати написане на цьому клаптику паперу. - „Я не хотів! ... Аїда, повір, це було проти моєї волі! Я інакше не можу ... Я постараюся його відволікти, а ви тікаєте!"

-Краще б замість відсиджувати свій зад, встала б і допомогла! 

-І я допомогла! 

  Трохи соромно стало ... ми пронесли дошки до дверей і Віл дістав з кишені домашніх штанів, які мабуть щойно одягнув, деякі прості інструменти. 

ачити мене без неї? - Скорчивши гримасу "Щось між образою і злістю" перепитав хлопець. 

-І де ти все це знайшов? - Вирішила перекласти тему я, щоб не відповідати на такого роду питання. 

-На третьому поверсі я знайшов усе це! ... Там кімната хазяйська була мабуть. І тобі дрібнички знайшов, до речі. Вони там, на каміні. Іди переодягнися, двері я вже якось сам заб'ю. 

-Тут немає води?

-А Її Високості ще й душ потрібний?

-Та що з тобою?! Ще й речі такі дивні ... То одні штани, окремо від верху, то одна сорочка, без штанів.

-Слухай, що знайшов то знайшов. Знаєш, я глибоко сумніваюся, що колишні мешканці цього будинку, коли до них нечесть почала битися, залишили б тут гардероб і проведену воду з Думкою: „А раптом через рік сюди прийде Аделаїда Дарвін і захоче переодягтися”. 

-Та зрозуміла я!

   Зараз обидва зайняті своїм. Мені якось треба зняти з себе цю уніформу, яка таке почуття що пришита до тіла, а Вільяму – забити двері та вікна на нижньому поверсі дощечками.

-Як думаєш, - закінчивши з останнім вікном на першому поверсі і підійшовши до каміна почав розмову Віл, - нечесть по стінах повзати вміє? 

-Так, не починай. І так нудить від цього всього. Сподіватимемося, що ні. Сідай вже, хоч трохи відпочинемо до наступного дня.

-Ти пропонуєш відпочивати на підлозі? Навіщо?

-А в тебе є краща пропозиція? - Вже містячись на підлозі запитала я.

-Ахах, ну взагалі-то, так. Чекай, горе ти моє. 

  Чекати довелося не довго. Вже за декілька хвилин Віл спускався сходами з матрацом і покривалом – про які я благополучно забула. 

-На от, лягай. Ой, пощастило мені закохатися в таку як ти. 

-Що-о? 

-Я звичайно не наполягаю, але мені б хотілося все-таки продовжити нашу розмову. - Я розуміла про що далі буде йти мова. "Що між нами". Та от тільки я сама поки не знаю напевно! Все якось заплутано. Не правильно. Не знаю. З одного боку він мене часто дратує! Ні, ну серйозно! Він мене вічно підколює, каже загадками, цей його вічний сарказм і ... і здається серце моє не погодиться із цими словами. Чому, якщо голова твердо стверджує що: "Він нам не потрібен! Аїда забудь за нього!" чому після цього на обличчі з'являється посмішка до вух і серце прискорюється? Чому щойно цей хлопець з'являється на горизонті на моєму обличчі з'являється ця дурна усмішка, яка не поєднується з моїми думками? Чому від нього залишилися лише позитивні спогади? Як би я не намагалася знайти чогось поганого ... 

-Аїда, вогню ... ! - Вивів із роздумів над своїм же питанням Віл.

-Щ-що?

-Вогоньку підкинь!

-Віл, скажи прямо, я не ...

-Ох, Всевишній ... Аїда, хто з нас останній охоронець вогню? Камін підпали!

-А, Господи ... Так би і сказав прямо!

-Я ж думав ти зрозумієш. Час вже звикнути до моїх натяків і жартів.

-Віл ... щодо твого питання ...