Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

– Чи ще не будуть щасливі вірні раби мої, – сказав він, – невже вони не щасливі тепер, коли я захистив і власність і особу кожного фаудтами, тобто цілими батальйонами невсипущої варти, що оберігає дбайливо священне свічадо правосуддя від тьмяності та іржі? Згубне дихання нечистих не сміє торкнутися його; я бачу: свічадо відбиває промені сонячні в тій самій чистоті, як прийняло їх».

Знову покликав каліф Мелека, знову заховався від очей народу в просту чалму і коричневу кирею, знову пішов під стінками тісних, звивистих вулиць; часто і старанно каліф притуляв чутливе вухо своє до старезних жител вірнопідданих – і чув самі тільки стогони, самі скарги на ненаситну користь нового сонму невсипущих вартових правосуддя.

– Поясни мені, Мелеку, – сказав каліф, здивований і гнівно обурений, – поясни мені, що це означає? Я не вірю вухам своїм; бути цього не може!

– Государю, – відповів Мелек, – я людина темна, чую очима, бачу руками: тільки те і знаю, що обмацаю. Дозволь мені привести до тебе старого Хуршита – він жив багато, бачив багато; слово неправди ніколи не оскверняло чистих уст його, він скаже тобі все.

– Поклич.

Хуршит увійшов. Хуршит з простолюду, з натовпу, що добуває собі хліб насущний кривавим потом.

– Хуршите, що скажеш?

– Що запитаєш, повелителю; не подай голосу, і відголосок в горах мовчить, не сміє відгукнутися.

– Скажи мені прямо, сміливо, але говори правду – коли було краще: тепер чи раніше?

– Государю, – сказав Хуршит, глибоко зітхнувши, – за батька твого було важко. Я був тоді овечником, як і тепер, тримав і своїх овець. Що, бувало, прогляне молодий місяць на небі, то й тягнеш на плечах до казі свого барана: важко було.

– А потім? – запитав каліф.

– А потім, пане, стало ще важче: додалося начальства над нами, додався й тягар, стали ми тягати на плечах своїх по два барани.

– Ну, а тепер кажи!

– А тепер, государю, – сказав Хуршит, весело посміхаючись, – слава богу, зовсім легко!

– Як так? – скрикнув зраділий каліф.

Хуршит підвів веселі карі очі свої на каліфа і відповів спокійно:

– Гуртом ганяємо.

Казка про Івана Молодого Сержанта Лиху Голову, без роду, без племені, без прізвища

Милим сестрам моїм Павлі й Олександрі

У самодержавному царстві, що за тридев'ять земель, жив цар Дадон Золотий Кошель. У цього царя було безліч підвладних князів: князь Панкратій, князь Клим, князь Кондратій, князь Трохим, князь Ігнатій, князь Євдоким, багато інших таких самих і, крім того, правдолюбні, сердобольні міністри, фельдмаршал, генерал, губернатор та Іван Молодий Сержант, Лиха Голова, без роду, без племені, без прізвища. Його цар Дадон любив за вірну службу, його й жалував не раз великими чинами, грошима, стрічками першокласними, хрестами, медалями й орденами.

Така милість царська спричинила заздрість вельмож і бояр придворних, і прийшли вони до царя, і почали промовляти:

– За що, государю, жалуєш ти Івана Молодого Сержанта милостями-почестями своїми царськими, осипаєш благоволіннями нарівні з твоїми полководцями? Ми, здається, для тебе більше важимо, збираємо з селян оброки добрі, живемо не по-холоп'ячому, хлібом-сіллю, пивом-медом пригощаємо кожного, носимо на собі чини і звання генеральські, які у світі ціняться вище від чина капральського.

Цар, послухавши правдолюбних і сердобольних радників своїх, наказав негайно одібрати в Івана Молодого Сержанта, Лихої Голови, без роду, без племені, без прізвища, всі документи царські, чини, ордени, медалі, і пішло йому знову жалування солдатське, просте, житло погане, і почали щодня вельможі й бояри царські на нього поклеп зводити.

Замислив він бігти зі служби царської, дочекався ночі темної, зібрався і пішов світ за очі…

Не встиг вийти Іван наш на перше перехрестя, зустрічає, очам своїм молодецьким не йме віри, бачить прекрасну дівицю, стоїть дівиця Катерина, що твоя червона малина!

Вона вклонилася, привіталася і запитала ласкаво: хто він такий, куди й навіщо йде чи посланий, за власним бажанням чи за чиїмось наказом?

– Молодецька ти голово, без роду, без племені, спроста без прізвища, – мовила вона, – а послухай ти мого дівочого розуму безглуздого, будеш розумніший за розумного; задумав ти худу справу робити: бігти зі служби царської, не сховаєш ти кінців у воду, вийде через рік назовні гріх твій, пропаде за втечу вся служба твоя; подумай ти краще та повернися… Мало слави служити з однієї користі; ні, Іван, послужи ти своєму цареві заморському, під обмовою, під наклепом, вірою і правдою, як служать на Русі, з однієї честі! Повернися, Іване Молодий Сержанте, та одружуйся ти зі мною, так ми б з тобою і стали жити та поживати; любиш – так скажи, а не любиш – відмов!

Іван наш, людина зговірлива, подав руку їй, вона йому наділа на перст колечко обручальне, що дарує силу і терпіння, і пара наша йде – не йде, летить – не летить, а до заутрені опинилися вони в першопрестольному граді своєму, спорядилися і повінчалися, а зі світанком встали молодим подружжям.

І раптом, звідки що взялося, пішла Івану знову колишня милість царська, чини, і гроші, і утішні нагороди, і зажив він, розкошуючи, домовитим хазяїном. І знову став лукавий мучити заздрістю правдолюбних, жалісливих міністрів царських, фельдмаршала, генерала, губернатора, і запропонували вони одностайно, щоб Іван Молодий Сержант принаймні заслужив службою милість царську.

Іван Молодий Сержант на ранок явився до двору. Цар Дадон, трепнувши його по плечу, задав службу:

– Щоб ти мені за один день, за одну ніч, і лише за одну добу, злічив, скільки сотень, тисяч або мільйонів зерен пшениці в трьох великих коморах моїх, і зі світанком доповів мені про це. Якщо дізнаєшся вірно, піде знову милість царська більше від колишнього; а ні, так повинну голову зрублю!

Узяла кручина Івана Молодого Сержанта, Молодецьку Голову, без роду, без племені, спроста без прізвища, повісив він голівоньку, прийшов, бідолашний, додому.

– Про що сумуєш-горюєш? – запитала його благовірна дружина дівиця Катерина.

– Як мені не сумувати, не горювати, коли цар Дадон, слухаючи царедворців своїх, велів мені службу служити непомірну, звелів мені за один день, за одну ніч, і лише за одну добу, визнати, скільки в трьох великих коморах його царських сотень, тисяч або мільйонів зерен пшениці; дізнаюся, так піде милість царська, а ні, так повинну голову зрублять.

– Ех, Іване Молодий Сержанте, Молодецька ти Голово! Це не служба, служба буде попереду! Лягай ти спати, – так рекла