Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

— У нас уся країна — глушина, — відрубала Марія. — І ваш Тачанів також. І заміж виходити тут немає за кого — самі дебіли. І взагалі, доктор, дайте віддихатися!

— Гаразд, забираюся, — Ілля підняв обидві руки догори. — Іду. Відпочивай. Чайку зроби гарячого...

Двері за ним зачинилися.

***

Беженар сидів сам в ординаторській і писав історії хвороби. Телевізор працював практично без звуку. У двері постукали.

— Так!

— Можна, Валентине Івановичу?

Він навіть дещо розгубився, не очікуючи побачити того, хто з'явився. Це була Ліда.

— Ну, й погода у вас тут... — сказала вона, наче і не було нічого, скидаючи з голови капюшон і падаючи на перший-ліпший стільчик.

-А... що, сьогодні в інституті не вчаться? — здивовано і водночас не приховуючи невдоволення, запитав він.

-Нє-а...— Ліда стягла рукавички і поклала на стіл. — Ви гляньте, як доречно цей ваш подарунок. Я дивувалася — рукавички, влітку... А вони он які...

— Чому це в інституті сьогодні не вчаться? — майже по складах запитав Беженар.

— А тому що в інституті почалися ка-ні-ку-ли, — з аналогічною інтонацією відповіла Ліда. — На місяць. Замість тих, що повинні бути у лютому. В корпусах не палять — у країні енергетична криза, може, ви чули... Ось нас і відправили. А викладачів у відпустку.

— Ну, а чому ти тут, а не вдома? — продовжував тиснути Беженар.

— Тому, що я, як і належить порядній студентці, хочу провести час із користю і покрутитися у лікарні. Неофіційним дозволом головного лікаря вже заручилася.

— На канікулах відпочивати потрібно, а не працювати, — відрубав Беженар.

— А я хочу, Валентине Івановичу, стати таким крутим травматологом, як ви. Ось! — продовжувала розважатися вона.

— Як хочеш... — пересмикнув плечима лікар. — Але я тут не керую. Питай дозволу в завідуючого.

— А вам і шкода розкрити свої «костоломські» секрети бідній студентці?

— Не шкода, — буркнув Беженар. — Але без офіційної команди не положено. Житимеш де?

— Невже ви не надасте притулку маленькій дівчинці? Самотній та замерзлій... Так? Ну, зрозуміло. Ви ж товстошкірий. Носоріг, як ви самі кажете. До речі, я в енциклопедії дивилася: вони бувають двох видів — чорні та білі. То цікаво, яким ви себе вва...

— Слухай, кінчай каламбурити, — попросив він. — Іди краще в кадри і гукни сюди Олега Вікторовича, бо його пищавка у шафі скоро лусне. А в мене вуха болять.

— Яка пищавка? — не зрозуміла вона.

— Мобільний телефон.

— А... ви що, чуєте? Я нічого не чую...

Вона підійшла до шафи, де вішали одяг хірурги, і відчинила дверцята. Апарат у кишені куртки дійсно галасував на повну.

— У носорогів слух відмінний, — відповів Беженар, — якщо ти дійсно в енциклопедії дивилася. Зір ні к чорту, а слух капітальний.

— Дійсно, — погодилася Ліда. — А чому в кадри? Він що — звільняється?

— Навряд чи він тепер звільниться, — зауважив Беженар. — Він там каву п'є. Регулярно. А бутерброди на ніч йому просто сюди доставляють. Між іншим, цілком пристойні.

— Оце так новина! — вигукнула Ліда. — Молодець Олег Вікторович. Бачите, як чинять розумні люди! А ви не хочете, щоб вас бутербродами забезпечували...

— Носороги — вони, до того ж, нерозумні, — пояснив він, — і дуже вперті.

— Ну, це ми спробуємо виправити, — пообіцяла дівчина, зникаючи за дверима. — До речі... Сумку я у вас залишила. Ви ж, коли мене так негарно виставили, про ключ нічого не говорили...

Олег також писав історію хвороби, слухаючи одним вухом те, що говорила Ольга. Коли йому присунули чашку кави, він припинив писанину і сказав:

— Слухай, я все тягну, тягну... В тебе немає бажання нікуди не смикатися у таку погоду?

— Взагалі-то є, — погодилася вона. — Але перед сестрою незручно. Обіцяла ж...

— Іншим разом поїдемо, — запропонував він. — У такі сніги краще вдома сидіти. До того ж...

— Що?

— Та розумієш... Медвідь зібрався на вихідні їхати в справах. У його дружини молодший брат жениться. Ну, вони ж не можуть не поїхати. А Голоюха одного кидати також незручно. Раптом щось серйозне...

— Дійсно, — погодилася Ольга, — і так зле, і так... Слухай, а я таки з'їжджу. Туди й назад. Ти мене зранку на поїзд посадиш, а ввечері зустрінеш. Давай?

— Може бути і так, — погодився він. — Однаково я з відділення до п'ятої навряд чи вирвуся. А о восьмій і ти приїдеш. Годинки зо три я матиму, щоб зготувати щось святкове.

У двері постукали, і на порозі з'явилася Ліда. Вона без перебільшення сяяла.

— Добрий день! Із зимою вас!

— О! — зрадів Олег. — А ти звідки?

— Канікули зробили, — пояснила вона. — Олег Вікторович, мене Беженар прислав. У вас там у шафі телефон розривається.

— От, бісова душа,— пробурмотів Олег,— дістав уже... Я гадав — більше не дзвонитиме. Слухай, Лідочко, не в службу, а в дружбу — залізь до кишені і натисни у нього ліву верхню крайню кнопку. І тримай довше — нехай заткнеться.

— Це серйозна послуга, — зауважила Ліда. — Вона так просто вам не обійдеться.

— А що з мене вимагається? — не зрозумів він.

— Ви за мене замовте слівце завідуючому — нехай на практику візьме, поки канікули. Неофіційно...

— Невже більше немає кому замовити? — здивувався Олег.

— На жаль, немає... — посміхаючись, зітхнула вона.

— Тоді жодних проблем.

— Дякую! — вона зникла за дверима.

— Чекай, — збагнула Ольга, — це та дівчинка, що була в нас влітку на практиці?

— Це, казали, в неї з Беженаром щось там крутилося?

— Напевно, ще крутиться, — припустив Олег. — Між іншим, я чув, вони навіть до її батьків їздили.

— Завал! І що?

— Казали — у когось, у матері чи в батька, мало інфаркт не стався.

— Дійсно... — задумливо промовила Ольга. — У дівчинки зсув по фазі...

— Ну, це така справа... — знизав плечима Олег. — Між іншим, а тобі скільки років?

— Між іншим, нетактовно, — відповіла вона.

— Між іншим, це я питаю, а не хтось.

Вона засміялася:

— Ну, припустимо, тридцять два.