Читати книгу - "Мерзенна сила"

Ще кілька таких розмов — і Маркові пощастило трохи дізнатися і про самого незнайомця, і про те, як він потрапив до Белбері. Зробити це було непросто, бо хоч старий бродяга і говорив переважно про себе, але часто-густо згадував при цьому всілякі інші розмови і хвалився дотепами й віцами, які йому пощастило тоді пустити. Для Марка то був темний ліс, бо він не міг дати собі раду з силою туманних натяків, пов’язаних із життям таких-от бурлак, хоч і опублікував якось статтю про бродяжництво, на яку багато хто згодом посилався. Та поступово, ставлячи питання за питанням, вдалося з’ясувати приблизно таке: спочатку якийсь невідомий — бродяга його у вічі ніколи раніше не бачив — забрав у нього одяг, а тоді він зненацька міцно заснув, хоч до того аніскілечки не хотів спати. Звісно, насправді ця розповідь прозвучала зовсім інакше. Старий вперто поводився так, наче Марк давно все знає, й у відповідь на будь-які уточнюючі запитання тільки багатозначно кивав, підморгував і жваво розмахував руками — це мало свідчити про повну довіру між ними. Скласти собі бодай приблизне уявлення про те, ким був той таємничий незнайомець, який не погребував навіть ветхими лахами старого бродяги, Маркові так і не вдалося. Після годин марних розпитувань, скроплених не одною чаркою — міцних напоїв у кімнаті не бракувало, — йому щастило почути хіба щось на кшталт «Ге, то був ще той хлопака! Такому, знаєш, пальця в рот не клади!» Вимовляв усе це бродяга зі щирим захватом і піднесенням, так, ніби той, хто поцупив його вбрання, нічого іншого і не заслуговував.

Судячи з мови старого, такий-ото захват узагалі посідав у нього чільне місце серед усіх інших емоцій. Він жодного разу не висловив хоч якогось морального судження стосовно всього, чого йому довелося зазнати протягом життя, і навіть не пробував хоч якось пояснити ту чи іншу подію. Коли з ним коїлося щось несправедливе і тим більше — незрозуміле, він, здавалося, не тільки не ремствував, а навіть тішився, — аби лиш то було щось дивовижне. Старий не надто переймався становищем, у яке потрапив, — раніше Марк навряд чи повірив би, що таке взагалі може бути. Сенсу в цих подіях бродяга не бачив, але ж йому ніколи й на думку не спадало шукати у чомусь сенс. Він побивався, що у них немає тютюну, й усвідомлював, що «іноземці» — люди страшенно небезпечні, проте вважав, що головне тепер — чимпобільше їсти й пити, доки є така нагода. Поступово Марк і собі став дивитися на все це його очима. Від бродяги погано пахло, їв він, як останній нехлюй, але безперервна гулянка, яку вони собі влаштували, ніби повертала Марка у те царство вічного дитинства, де веселилися всі ми, доки не настали часи добрих манер і пристойної поведінки. Кожен із них розумів хіба десяту частину того, що говорив інший, а проте єдність між ними ставала дедалі глибшою і міцнішою. Тільки через багато років Марк зрозумів, що саме тут, де не було місця марнославству, а загроза висіла не менша, ніж над тими дітьми з відомої казки, які залізли на кухню до велетня-людожера, він і потрапив, сам того не усвідомлюючи, до кола такого таємного і такого закритого для сторонніх, про яке йому колись і не мріялося.

Час від часу їхню самотність переривали; то Фрост, то Візер, то вони обидвоє по черзі приводили до кімнати різних незнайомців, які зверталися до бродяги якоюсь невідомою мовою, проте жодної відповіді не отримували і йшли геть. Саме в такі моменти старому у великій пригоді ставала звичка не замислюватися над тим, що годі пояснити, а ще — невловима, майже якась звірина лукавість. Навіть і без Маркових застережень йому й на думку ніколи не спало б заговорити до «іноземців» англійською — це ж одразу розвіяло б усю таємничість, що огортала їх усіх від самого початку, а власне таємничість належала до тих речей, які приваблювали його у житті найбільше. Вираз спокійної байдужості, часом — загадково-гострий погляд, що вже за мить змінювався все тією ж байдужістю, жодних ознак тривоги чи збентеження — все це зовсім збивало з пантелику Фроста з Візером. Заступник директора марно шукав в обличчі старого ознаки зла, проте не було там і ознак доброчесності, які відразу б його насторожили. Такого йому ще не траплялися. На своєму віку він стрічав різних людей — простаків, переляканих жертв, підлабузників, ймовірних спільників, суперників, осіб чесних, які дивилися на нього з відразою і ненавистю, — але таких не зустрічав ще зроду.

Проте настав урешті-решт день, коли все змінилося.

— Все це звучить так, ніби раптом ожило одне з Тиціанових полотен — з тих, що на міфологічну тематику, — посміхнувся Ренсом, коли Джейн розповіла йому про те, що трапилося в хатині.

— Так, але… — почала Джейн, проте затнулася. — Справді, — заговорила вона знову, — дуже схоже. Не тільки та жінка і гноми, але й відблиски, те світло… От наче загорілося саме повітря. Цікаво, я завжди думала, що Тиціан мені подобається. Напевне, просто не сприймала його картин серйозно. Всі, знаєте, тільки й балакають про Відродження…

— Так, а коли все це перенеслося раптом у реальне життя, вам не сподобалося.

Джейн кивнула, трохи помовчала, а тоді запитала:

— То все це було насправді? Таке буває?

— Гадаю, там справді щось таке відбувалося, — відповів господар. — Зрештою, навіть тут довкола постійно діється безліч усього, про що я не маю жоднісінького уявлення. Мерлінова присутність теж викликає різні цікаві речі. Розумієте, доки він тут, ми з вами не зовсім у двадцятому столітті… межі стали не такими чіткими, фокус розмився. І потім, ви ж ясновидиця. Мабуть, рано чи пізно ви мали-таки з тією жінкою зустрітися, адже й самі прийдете до неї, якщо не знайдете нічого іншого.

— Що ви маєте на увазі, сер? — трохи спантеличено спитала Джейн.

— Ви сказали, що вона