Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Як і всі в той час, Софія щодня ходила в одязі «для повітряної тривоги»: у штанах, у светрі й у спортивному плащі. Іван звик до такого її вигляду, — так, зрештою, виглядали тоді всі, й чоловіки, й жінки. Та для знайомства з Вільгельмом вона вбрала дуже елегантну чорну сукню з низкою перлів. Коли Іван побачив Софію, яка вийшла в такому вбранні зі своєї кімнати, йому здалося, що пахне чимось довоєнним. Він уже відвик від парфумів і дуже давно не бачив гарно вбраних жінок, тож у перший момент просто закам’янів од несподіванки.

— Ого! — тільки і зміг вимовити Іван.

— Знаєш, війна колись закінчиться. І мені було би дуже прикро, якби виявилося, що, крім брудної засмальцьованої роби мені нічого вбрати, — сказала Софія.

Іван згадав, як Софія під час нальотів завжди брала зі собою до підвалу невеличку валізку. Він гадав, що там у неї зібрано лише найнеобхідніше, та не очікував, що необхідними можуть виявитися шовкова вечірня сукня, панчохи, флакон із парфумами, прикраси… Ну і, мабуть, під сукнею вона мала мереживну білизну. Та на цій думці Іван вирішив не зосереджуватися, бо відчув, що у штанах у нього дещо заворушилося. Він нервово пригладив вусики, подав дамі руку, і вони рушили вниз, де на них уже чекав Вільгельм.

— Прошу знайомитися. Панна Софія, — представив Іван сусідку. — Софіє, це мій друг Вільгельм фон Габсбурґ, великий приятель українців.

— Дуже приємно, — сказала Софія.

— Ціла приємність по мій бік, — галантно вклонився Вільгельм.

Вільгельм намагався демонструвати незворушність, але було помітно, що його також глибоко вразили Софіїні краса й елегантність. Вони рушили до ресторану.

— Скажіть, будь ласка, ви українська студентка? — запитав Вільгельм, коли їм принесли меню.

І, не чекаючи відповіді, повів далі:

— Іван уже сказав, що я великий друг українців. Мене називали «полковник Василь Вишиваний».

Іван дивився в меню. Тоді у Відні в ресторанних меню обов’язково вказували не лише ціни, а й вартість страви у продуктових купонах. За кожну страву слід було відрізати певну кількість купонів: на м’ясо, на жир, на хліб. Це вимагало зосередженості під час замовляння. Без карток можна було замовити лише так звану «страву дня» — зазвичай щось на зразок рідкого картопляного пюре з якимось невиразним соусом. Але всі замовляли це на додаток до інших, теж не дуже калорійних, страв. Підійшла офіціантка, і вони замовили страву дня та ще кілька закусок. Віддали офіціантці купони.

— Коли війна закінчиться, обов’язково треба поїхати до Амстердама, — раптом сказав Вільгельм і замріяно затягнувся димом.

— Чому саме до Амстердама? — здивувався Іван.

— Там є моя улюблена ресторація «Порт Ван Клєве», де готують найліпші в Голландії біфштекси. А може, і найліпші у світі. Кожен біфштекс вони нумерують. Я був там востаннє ще до війни й отримав біфштекс під номером 47567789.

— Ого, — сказала Софія. — Напевно, це старий ресторан.

— Так, дуже старий. До нього їздив ще мій батько в часи молодості. Зараз згадаю… Мені казали, коли його відкрили: чи то в 1850-му, чи то в 1870-му. Цікаво, чи працює він зараз.

— Я чула, що ви були знайомі з Павлом Скоропадським? — запитала Софія. — Це правда?

— Можна сказати і так. Ми бачились, але дуже коротко.

— Коли то було? — не вгавала Софія.

— Десь у двадцять третьому чи двадцять четвертому — точно не пригадую. Мене запросив один конструктор дирижаблів — доктор Екенер. Ви, певно, вже не застали дирижаблів, але тоді було неймовірно: літати над землею! Я довго мріяв полетіти дирижаблем до Америки. І от випала така нагода. Я тиждень перед тим не міг спати— так переживав.

— І полетіли? — спитала Софія.

— Ні. Віддав своє місце одному міністрові,◦— йому було дуже треба. Екенер обіцяв мені, що полечу наступного разу, але не судилося. Ну, та замість того польоту я пішов на обід до такого собі поміщика Фальц-Файна. У нього збиралося вишукане товариство і були чудові обіди. Того разу там був і Павло Скоропадський.

— І як виглядало ваше знайомство?

— Та як кажде знайомство. Нас представили одне одному, ми потисли собі руки, але так і не розговорилися. Ми не дуже тоді любили одне одного, бо ще в дев’ятнадцятому році, як був Гетьманат, а я зі своїми Стрільцями воював, вийшла між нами одна комедія. У Полтавщині зчинили бунт п’ять тисяч селян. Зловили їх німці. Ватажка взяли на допит до генерал-штабшефа.

— Чому ви збунтувалися? — питає Генерал.

— Гетьман Скоропадський панську лямку тягне, — каже ватажок. — Ми другого гетьмана хочемо.

— А якого гетьмана вам хочеться?

— Великого князя Вільгельма хочемо.

Вийшла хрія. Скоропадський звернувся до австрійського Міністерства закордонних справ, аби мене взяли з України, а до німецького цісаря пішов рапорт. Викликали мене до німецької квартири у Спаа, в Бельгії. Там питалися мене, чого я виступаю проти влади. Я відповів, що виступаю не проти влади, а тільки проти тих людей, котрі ворожо ставляться до населення України, без огляду, чи то люди з влади, чи