Читати книгу - "Шлях меча"

…Виїжджали ми на світанку. Сімнадцять людей. Звитяжців – більше. Зібрані по похідному – провізія, малі й великі намети, бурдюки з водою…

На околиці Мейланя – я маю на увазі місто – я притримав Демона У, який невдоволено гриз вудила.

Зовсім недавно я точнісінько так само виїжджав із Кабіра. Лише нас тоді було двоє. Я й Кос. А тепер… багато нас тепер. Чи мало? Як для чого й залежно з ким мірятися… І, зрозуміло, Юньер усе перекажуть, як свого часу емірові Дауду – той же Лян і перекаже – але…

На душі було тужно. Емір хоч заміж за мене не збирався!

Так, невідомі якші й ракшаси домоглися свого: наше весілля відкладалося на невизначений час. Якщо воно взагалі коли-небудь відбудеться…

Вибач мене, Юньер.

Вибач мене, Чин.

Вибачте мене всі, кому є за що вибачати Чена в Рукавиці.

Сам я зараз чи не сам, але не вмію я стояти спокійно під небом! Усе кудись їду, все чогось шукаю… все когось покидаю.

– Уперед! – закричав я, і з-під копит Демона У бризнули дрібні камінці…

…а кляте сільце згоріло майже миттєво.

Нойон племені ориджитів рудовусий Джелма-багатур спершу дивився на це з веселощами, потім байдужно, і нарешті – смикаючи себе за звислий вус і заклопотано суплячись.

Гурхан Джамуха буде незадоволений. Він чекає від обережного й хитромудрого Джелми шляхів через Кул-кииз; шляхів, по яких може пройти безліч воїнів. Гурхан Джамуха чекає від Джелми-багатура докладної розповіді про джерела, таємні стежки й занедбані криниці: він чекає від нойона племені ориджитів-слідопитів багато чого, але він не чекає передчасної паніки серед народу м’якоруких.

Погано, що село так несподівано зринуло із-за пагорбів; і, напевно, все-таки добре, що дерев’яні хатки з ширмами зі щільної тканини всередині спалахували від першого дотику смолоскипа, як від першого дотику знудженого воїна спалахує цнотливиця з наметів Хуул-джай, притулків для чоловіків у рідкісні години відпочинку.

Джелма-багатур задумався, чому в наметах Хуул-джай усі мешканки – цнотливиці (принаймні спочатку); потім він із жалем поцмокав язиком, так і не розкривши цю загадкову таємницю, і знову дивився на задимлене село.

Ще трохи – і навіть диму не залишиться від поселення м’якоруких. Це добре. Подвійно добре – бо воїни-ориджити всі тіла чужих загиблих (своїх загиблих не було) кинули у вогонь, і полум’я жадібно пожерло запропоновану йому їжу. Нехай горять. Це найкраще, на що вони здатні.

Найкраще – бо вмирали м’якорукі легко й дивно. Навряд чи воїни племені ориджитів захочуть хвалитися в рідній Шулмі сьогоднішніми подвигами. Сам Джелма-багатур тричі подумає, перш ніж розповідати комусь про тринадцятирічного підлітка, що кинувся під копита коня нойона з рогатиною напереваги, і про те, що прославлений багатур витратив на скажене звіря більше часу, ніж витрачав будь-коли в житті на одного бійця – нехай навіть найдосвідченішого.

Кілька разів рогатина, мов знущаючись, завмирала то біля обличчя, то біля живота Джелми, і лише коли нойон відітнув хлопчиськові ліву п’ясть – лише тоді все стало на своє місце.

Ніколи не забуде Джелма-багатур той здивований вираз, що закляк на обличчі підлітка. Отоді Джелма підняв за волосся чиюсь відрубану голову, жбурнув її у вогонь і завив вовком:

– Паліть! Паліть усе!.. Хурр, діти Ориджа! Паліть!..

Ні, не будуть воїни розповідати біля багать Шулми про багаття по той бік Кул-киизу. І рубцями хвалитися не будуть – не залишилося пам’ятних рубців від цієї сутички.

Та й хіба це сутичка?

Жоден ориджит не поранений… навіть не подряпаний. Як і обіцяв великий гурхан Джамуха Восьмирукий, онук Володаря священної водойми Жовтого бога Мо. Кожне слово гурхана цінніше від смерті ворога… може, його невдоволення буде міцно спати після повернення Джелми-багатура й не прокинеться від важливого повідомлення про шляхи через Кул-кииз і зовсім тихої згадки про спалене село?

Адже ніхто не втік…

Спи, невдоволення гурхана Джамухи, спи вічним сном! Джелма добре знає, що означає для будь-якого нойона запрошення в коло, де вже чекає Восьмирукий зі своїм чарівним мечем. Уже краще попросити охоронців-тургаудів замотати тебе в повстину й з’єднати п’яти з потилицею, ламаючи становий хребет.

Це значно простіше й швидше, ніж бути в колі одноплемінників іграшкою Восьмирукого. А він може довго гратися, великий гурхан Джамуха, онук Жовтого бога Мо…

Джелма-багатур підвівся в сідлі й глянув поверх села, що догоряло, на південний захід, туди, де нагромаджувалися непривітні сірі скелі. Нойона турбувала довга відсутність двох воїнів, посланих туди у розвідку. Нойон не знав, що обидва воїни лежать зараз неподалік від ущелини Ху-коу, що місцевою мовою означає «Паща тигра», і в кожного воїна з того місця, де комір шкіряного панцира куяка відкриває горло, росте квітка метального ножа.

І жінка з божевільним поглядом мчить до Мейланя таємними дорогами, заганяючи чужого кошлатого коня.

Мабуть, якби Джелма-багатур мав дар передбачення, як шамани Ур-калахаю, він уже зараз наказав би охоронцям-тургаудам замотати себе в повстину й з’єднати п’яти з потилицею…

Ні, він не був провидцем, нойон Джелма. Тому він просто дужче смикнув себе за вуса, скривився від болю й знову дивився на попелище.

Крива шабля на боці Джелми-багатура з легким брязкотом постукувала об сідло.

Немов сміялася.