Читати книгу - "Історик"

Лісом ми їхали повільно, оскільки дорога була пересічена коліями, з безліччю ям, до того ж вона одразу пішла вгору.

Ці ліси дуже густі, в них темно навіть у спекотний полудень, усередині панує якась дивна церковна прохолода. Коли їдеш крізь ліс, навколо тебе лише дерева й шелест, з візка нічого неможливо побачити на кілька миль уперед, тільки нескінченні дерева, чагарники та густі зарості ялини. Висота деяких дерев неймовірна — вони аж закривають собою небо. Ніби їдеш повз товсті колони величезного собору, тільки темного, у якому раз у раз очікуєш у кожній ніші побачити Чорну Мадонну або дух мученика. Я помітив щонайменше десять видів дерев, серед них каштани і такий вид дуба, який мені ще ніколи не траплявся.

Коли дорога трохи вирівнялась, ми в’їхали в гай зі сріблистих дерев — такий собі буковий гай із тих, які все ще можна знайти (щоправда, рідко) у деяких лісах Англії. Без сумніву, ти їх бачив. Цей гай міг би зійти за весільний зал самого Робін Гуда: велетенські стовбури підтримують дах із мільйонів зелених листочків, а торішнє листя лежить під ногами, немов килим. Наш хлопець, здавалося, не помічав цієї краси: можливо, коли все життя минає серед таких пейзажів, уже не думаєш про красу, бо таким здається тобі увесь світ. От і наш сидів усе в тому ж запеклому мовчанні, а Горгеску був зайнятий описом своєї роботи в Снагові, і мені не було з ким поговорити про навколишню красу.

Проїхавши півдня, ми виїхали на відкрите, залите сонцем зелене поле. Я бачив, що ми піднялися досить далеко від села і могли оглянути густі зарості дерев. Вони так круто спускалися вниз від краю поля, що здавалося, варто було ступити до них — і відразу впадеш. Звідти ліс поринав у глибоку ущелину, і я вперше побачив річку Арджес — срібну жилку внизу. На протилежному березі стриміли величезні, вкриті лісом схили, які здавалися неприступними. Ці місця належали орлам, а не людям, і я з хвилюванням подумав про численні битви, що відбувалися тут між оттоманами та християнами. Найбільшою дурістю будь-якої імперії, якою б сміливою вона не була, стала б спроба вдертися в ці землі. Тепер я краще розумів, чому Влад Дракула вибрав саме ці місця: тут і фортеця не була потрібна, щоб зробити це місце ще більш неприступним.

Наш гід зіскочив із візка й дістав обід. Ми їли на траві під дубами й вільхою. Потім він розлігся під деревом і накрив обличчя капелюхом, Георгеску й собі влаштувався під іншим деревом, наче відпочинок був обов’язковим елементом поїздки. Вони спали годину, а я в той час ходив навколо. Було тихо-тихо, якщо не вважати звуку вітру, що віяв крізь нескінченні ліси. Над усіма нами нависло яскраво-блакитне небо. Пройшовши до краю урвища, я побачив досить далеко ще одну таку саму галявину — її зайняв чабан у білому одязі й широкому повстяному капелюсі. Його отара овець ніби плавала довкола нього, немов хмари, і я подумав, що, можливо, він стоїть отак, спираючись на свій ціпок із часів Траяна. Я відчув, як незвичайний спокій опановує мене. Похмурі думки про нашу поїздку облишили мою голову, і я подумав про те, що зміг би простояти на тім духмянім лузі століття або два, як чабан.

У другій половині дня ми поїхали ще крутішою дорогою і нарешті заїхали в село, яке, за словами Георгеску, знаходилося найближче до фортеці. Там ми трохи посиділи в місцевій таверні, випили по склянці дуже міцного бренді, яке вони називають «палінка». Наш візник дав нам зрозуміти, що він залишиться з кіньми, поки ми пішки підемо в фортецю, і що за жодних умов не полізе туди, а тим більше не ночуватиме в руїнах. Коли ми натиснули на нього, він пробурчав: «Пентру німіка ін лімі» — і схопився рукою за шкіряний шнурок у себе на шиї. Георгеску сказав, що це означає: «У жодному разі!» Наш хлопець так затявся, що Георгеску засміявся й сказав, що дорога туди не важка, і все одно довелося б іти пішки. Я подумав про те, чому Георгеску хоче спати просто неба замість того, щоб повернутися в село, і, чесно кажучи, мені самому не дуже подобалася ідея провести ніч у руїнах, але я нічого не сказав.

Зрештою ми залишили хлопця із бренді, а коней з водою, а самі вирушили вперед, із їжею й ковдрами за плечима. Коли ми йшли головною вулицею, я знову згадав історію про бояр із Тирговісте, як вони сходили, кульгаючи, нагору до руїн, а потім згадав те, що бачив у Стамбулі (або вірив у те, що бачив), — і мені стало погано.

Дорога незабаром перетворилася на дві колії для візка, а потім на стежку через ліс, що здіймався перед нами. Тільки на останньому відрізку нам довелося дертися нагору, але й із цим ми впоралися легко. Раптом ми опинилися на вітряному гребені гори, кам’яному хребті скелі, що немов вибивався з лісу. На самій вершині хребта, на найвищому гребені, притулилися дві зруйновані вежі й розвалені стіни — ось і все, що залишилося від замку Дракули. Від цього виду дух захоплювало: унизу, в ущелині, сяяла річка, уздовж її річища недалеко одне від одного тулилися села. На півдні виднілися пагорби, які Георгеску назвав долиною Валахії, а на півночі височіли гори, кілька вершин яких були вкриті снігом. Ми дісталися до гнізда орла.

Георгеску прокладав дорогу через камені, і нарешті ми опинилися серед руїн. Фортеця була маленькою, і за всіма ознаками було зрозуміло, що її давно покинули: на ній росли всілякі дикі квіти, мохи й лишайники, їстівні гриби й поганки — тепер це був старовинний будинок для повалених вітром дерев. Дві вежі, які все ще стояли, здавалися кістяками на тлі неба. Георгеску пояснив, що споконвіку було п’ять веж, з яких піддані Дракули видивлялися турків. У дворі, де ми стояли, колись був глибокий колодязь для довгих облог, а також, за легендою, таємний хід, що вів глибоко вниз —