Читати книгу - "Леопард"

— Рахунок за будівельні матеріали в Єйлу, а також фото, на якому ви утрьох сидите в робах на стосі дощок перед гвинтокрилом.

Єнс Рат швидко кивнув:

— Зрозумів. Отже, те фото.

— До речі, хто знімав?

— Пілот. Перед тим, як вилетіли з Єйлу. Це була ідея Андерса — розіслати його разом з повідомленням для преси про те, що ми відкриваємо діловий центр. На його думку, у робах ми мали крутіший вигляд, ніж у костюмах та краватках. І Тоні погодився, бо скидалося на те, ніби гвинтокрил належить нам. Хай там як, а у фінансових виданнях часто друкують цю світлину.

— Чому ви з Андерсом змовчали про ту хатинку, коли Тоні було оголошено зниклим безвісти?

Єнс Рат знизав плечима:

— Зрозумійте мене правильно: ми так само хочемо, щоб Тоні знайшовся, як і ви. У нас проект у Конго полетить к бісу, якщо Тоні невдовзі не повернеться з десятьма свіженькими мільйонами. Але зазвичай, коли Тоні зникає, він робить те з власної волі. Він не пропаде, адже він служив найманцем. Даю голову на відруб, що саме зараз Тоні вже сидить десь із коктейлем в обіймах якоїсь жагучої кралі, всміхається, бо вже обмізкував, як зарадити нашим проблемам.

— Гм, — усміхнувся Харрі. — Чи не та спокусниця відкусила йому середнього пальця? Завтра о дев’ятій у Форнебю.

Єнс Рат стояв і дивився услід поліцейському, стікаючи потом, — ще трохи, і від нього лишиться калюжа.

Коли Харрі повернувся у Державну лікарню, Сестреня досі сиділа у палаті, читаючи журнал і жуючи яблуко. Він кинув оком на столик. Квітів навіть побільшало.

— Маєш утомлений вигляд, Харрі, — сказала вона. — Тобі б треба додому.

Харрі гмикнув:

— Це тобі час іти. Ти й так тут довго сама просиділа.

— Я була не сама, — хитро посміхнулася вона у відповідь. — Вгадай, хто приходив?

Харрі зітхнув:

— Даруй, Сестреня, на сьогодні з мене досить загадок.

— Ейстейн!

— Ейстейн Ейкелан?

— Так! Він приніс молочний шоколад. Не татові, а мені. Вибач, але я з’їла всю плитку. — Вона засміялася, аж очі сховалися у складках щік.

Коли вона встала й пішла пройтися, Харрі подивився на телефон. Два пропущених дзвінки від Каї. Він присунув стілець до стіни і притулився до неї головою.

Розділ 77. Відбитки

Близько одинадцятої гвинтокрил приземлився на гребені гори на захід від хребта Халлінгскарвет. Хатинку швидко знайшли. Її так вдало заховали на місцевості, що, навіть здогадуючись, де вона, вони б ніяк її не знайшли, якби з ними не було Єнса Рата. Кам’яна будівля стояла майже на самісінькій верхівці гори, з її східного, підвітряного, боку. Вона стояла так високо, що ніяка лавина її не знесла б. Туди назносили каміння з околиць, приліпили все до двох величезних каменів цементовим розчином, з цього утворили бічну й задню стіни. Прямих кутів у будівлі майже не було. Вікна скидалися на бійниці й всаджені були у стіни так глибоко, що навіть не відбивали сонця.

— Ось що я називаю справжньою хатиною, — мовив Бйорн Гольм, зняв лижі й враз провалився у сніг по коліна.

Харрі пояснив Єнсу, що вони його послуг більше не потребують, тож йому можна йти до гвинтокрила й чекати їх там з пілотом.

Перед дверима сніг був не такий глибокий.

— Тут хтось нещодавно відгортав сніг, — зауважив Харрі.

На дверях була металева обшивка й звичайний висячий замок, який не надто пручався, коли Бйорн використав обценьки.

Перш ніж увійти, вони зняли рукавиці, надягли латексні рукавички, а на лижні черевики — блакитні бахіли. І лише потім переступили поріг.

— Ой! — зойкнув Бйорн.

У хатинці була одна кімнатчина, десь п’ять на три метри, й дуже скидалася на старовинну капітанську каюту з віконцями, подібними до ілюмінаторів, компактними меблями, які економлять простір. Долівка, стіни й стеля оббиті грубими дошками, котрі злегка пофарбували білим, щоб додати хоч трохи світла. Коло правої стіни — простий кухонний стіл з мийкою та шафкою під ним. Канапа замість ліжка. Посеред кімнати — обідній стіл з єдиним віденським стільцем, поплямованим фарбою. Перед вікном стояв старовинний потертий стіл з вирізаними на ньому уривками зі старовинних балад, що починалися закрутистими літерами. Ліворуч, уздовж продовгуватої стіни, за якою була гола скеля, — пічка. Щоб заощадити тепло, отвір для диму проклали уздовж скелі праворуч, а потім вивели нагору. У кошику для хмизу — березові дрова та папір для розпалювання вогнища. На стінах дві картини — місцевих околиць та Африки.

Бйорн глянув у вікно над письмовим столом.

— А ось це я називаю справжнім краєвидом. Трясця, звідси ж пів-Норвегії видно!

— Берімося до діла, — мовив Харрі. — Пілот дав нам дві години. З берега насуваються хмари.

Мікаель Бельман, як зазвичай, о шостій ранку остаточно прогнав сон уже на біговій доріжці у підвалі. Він знову бачив уві сні Каю. Вона сиділа позаду на мотоциклі, обхопивши руками якогось чоловіка, — видно було лише шолом та забрало. Вона щасливо посміхалася, показуючи свої зубки-перлинки, і махала, поки вони від’їжджали від нього. Хіба це не його мотоцикл? Може, вони його вкрали? Він не знав напевно, адже її довге волосся, що розсипалося од вітру, затуляло номери.

Побігавши, Мікаель прийняв душ і пішов нагору снідати.

Він не одразу наважився розгорнути ранкову газету, яку Ула, як зазвичай, поклала біля його тарілки.

Не маючи фото Сигурда Олтмана, чи то пак Залицяльника, у газеті надрукували світлину ленсмана Ская. Він стояв перед своїм відділком, схрестивши руки на грудях, на ньому був зелений кашкет із великим козирком. Просто тобі мисливець на ведмедя. Заголовок такий: «Залицяльника заарештовано?». А поруч, над фото вщент розтрощеного снігохода: «В Устаусеті знайдено ще один труп».

Бельман пробіг поглядом шпальту, вишукуючи згадку про Крипос або, у найгіршому випадку, власне ім’я. На першій шпальті немає. Слава Богу.

Однак, розгорнувши газету далі, він побачив усе: і фото, і текст:

Керівник Крипосу Мікаель Бельман у короткому коментарі заявляє, що він не має наміру щось коментувати, поки Залицяльника не допитають. Як і жодних коментарів щодо того, що арешт здійснив ленсман в Утре-Енебаці.

— Загалом скажу лишень, що праця поліції — це праця у команді. Ми у Крипосі не переймаємося тим, хто виграє останній етап естафети, щоб завоювати симпатії публіки.

Цього Бельманові не варто було казати. Бо це була брехня, її й сприймали як брехню, бо від неї за кілометр тхнуло цілковитим лузерством.

Але це не суттєво. Бо