Читати книгу - "Будденброки"

накритий до сніданку і оздоблений квітками з садка. — Робота панни Юнгман… Але якщо ти думаєш, що можеш уже пити чай, то помиляєшся. В салоні на тебе чекає вся родина, і то з святковим подарунком, до якого я також трохи причетна… Слухай, Томасе, це, звичайно, тільки початок візитів, а їх буде більше, ніж треба. Перші я ще якось витримаю, але десь опівдні кину все, попереджаю тебе. Бо хоч барометр трохи знизився, небо й далі прикро блакитне. Правда, воно дуже гармоніює з прапорами… бо ж ціле місто в прапорах… але спека буде страшна. А тепер ходімо. Сніданок почекає. Треба було раніше встати. Доведеться перше хвилювання пережити на голодний шлунок…

У салоні на нього чекали мати, Христіан, Клотільда, Іда Юнгман, пані Перманедер і Ганно. Останні двоє не без натуги тримали в руках родинний подарунок — велику картину в рамі… Пані Елізабет, глибоко зворушена, обняла свого старшого сина.

— Любий синку, це чудова хвилина… чудова хвилина… — двічі проказала вона. — Ми повинні день і ніч серцем дякувати господові за всю його ласку…

Вона заплакала.

В її обіймах сенатор розчулився. Всередині в нього наче щось розтало й відпустило його. Губи йому затремтіли. Його пойняло легкодухе бажання припасти до материних грудей, заплющити очі і в ледь чутному запахові парфумів, що линув від м’якого шовку її сукні, забути про все на світі, нічого більше не бачити, нічого не казати… Вія поцілував матір, випростався й подав руку братові, що потиснув її з якоюсь чи то неуважною, чи збентеженою міною, як завжди в урочистих випадках. Клотільда протягло й тепло сказала кілька вітальних слів. Що ж до панни Юнгман, то вона лише глибоко вклонилася, перебираючи рукою срібний ланцюжок від годинника, що висів на її пласких грудях…

— Ходи сюди, Томе, — мовила тремтячим голосом пані Перманедер. — Нам з Ганно вже сили не стає, скоро впустимо.

Оскільки з кволого Ганно їй була не велика допомога, вона тримала картину майже сама і в своїй ревній натузі справляла враження фанатичної мучениці. Очі в неї були вологі, щоки палали, а кінчиком язика вона чи то розпачливо, чи то лукаво водила по верхній губі…

— Так, тепер іду до вас, — мовив сенатор. — Що це таке? Ану поставмо її, щоб було видно.

Він прихилив картину до стіни біля рояля і зупинився коло неї, оточений родиною.

У важкій, різьбленій рамі з горіхового дерева красувалися під склом портрети чотирьох власників фірми «Йоганн Будденброк», і під кожним золотими літерами написані були імена й відповідні дати. Портрет Йоганна Будденброка, засновника фірми, змальовано з давньої олійної картини; то був високий, поважний добродій з міцно стуленими вустами й суворим, рішучим поглядом над пишним жабо. Поряд з ним усміхалося широке, веселе обличчя Йоганна Будденброка, приятеля Жана-Жака Гофштеде. Консул Йоганн Будденброк з вольовим підборіддям, що впиралося у високі стоячі комірці, з широким зморщеним ротом і великим гачкуватим носом дивився на глядачів натхненним, фанатичним поглядом. Четвертий був сам Томас Будденброк, трохи молодшого віку, ніж тепер… Між портретами повився стилізований золотий колос, а внизу, теж золотом, виписані були дві важливі дати: 1768–1868. Вінчала все приповість, виведена високими готичними літерами, які наслідували письмо того, хто заповів її нащадкам: «Сину мій, пильнуй удень своїх справ, та не роби таких, що не давали б тобі вночі спокійно спати».

Сенатор, заклавши руки за спину, довго дивився на портрети.

— О так, — раптом мовив він не без іронії, — нема краще, як спокійний сон! — Тоді, звертаючись до родини, поважно, хоч, може, трохи хапливо, додав: — Щиро дякую вам, любі мої! Дуже гарний і мудрий подарунок!.. Як ви вважаєте, де ми його повісимо? В моєму кабінеті?

— Авжеж, Томе, в кабінеті над твоїм столом! — відповіла пані Перманедер і обняла брата; потім потягла його до еркера й показала надвір.

Під чистою просинню літнього неба на всіх будинках майоріли двоколірні прапори: вздовж усієї Рибальської, від Брайтештрасе аж до гавані, де, піднявши всі вимпели на честь господаря, стояли «Вулленвевер» і «Фрідеріка Евердік».

— І так усюди! — мовила пані Перманедер, і голос її затремтів. — Я вже виходила, Томасе, в місто. Навіть Гагенштреми вивісили прапор! Га, а що ж їм було робити? Я б їм вікна повибивала…

Сенатор засміявся, і Тоні потягла його назад до столу.

— Тут телеграми, Томе… звичайно, тільки перші, особисті, від родичів. Телеграми від клієнтів надходять до контори…

Вони розпечатали кілька телеграм: з Гамбурга, з Франкфурта, від пана Арнольдовна та його родини з Амстердама, від Юргена! Крегера з Вісмара… Раптом пані Перманедер спаленіла.

— Він по-своєму все-таки добра людина, — мовила вона й передала братові щойно розпечатану телеграму. На ній стояв підпис: Перманедер.

— Але час не жде, — мовив сенатор, клацнувши покришкою годинника. — Я хочу чаю. Може, й ви вип’єте задля товариства? Бо потім у домі стане, як на ярмарку…

Іда Юнгман дала Герді якийсь знак, і та затримала сенатора:

— Хвилинку, Томасе… Ти знаєш, що Ганно йде зараз на урок… А він хотів би прочитати тобі вірша… Ходи, Ганно. Уяви собі, що тут нікого немає. Не хвилюйся!

Малому Йоганнові доводилося навіть на канікулах, — бо в липні були літні канікули, — брати приватні уроки з арифметики, щоб не відставати з цього предмета від свого класу. Десь у передмісті святої Гертруди в душній кімнаті, де не вельми приємно пахло, на нього чекав учитель з рудою бородою і брудними нігтями, щоб втовкмачувати йому в голову злощасну таблицю множення. Але спершу Ганно мусив продекламувати татові вірша, якого він разом з Ідою старанно вивчив на своєму «балконі»…

Він стояв, спершись на рояль, у копенгагенському матроському костюмчику з широким полотняним коміром та білою вставкою і в краватці, зав’язаній товстим моряцьким вузлом, схрестивши тонкі ноги й трохи відвернувшись, у позі, сповненій несміливої і несвідомої грації. Два чи три тижні тому йому обрізали довге волосся, бо в школі з нього глузували не тільки учні, а навіть учителі. Проте голова Ганно однаково вся була в густих м’яких кучерях, що спадали аж на скроні й на тендітне чоло. Повіки в нього були опущені, довгі темні вії нависали над синюватими тінями під очима, а стиснені вуста ледь кривилися.

Він добре знав, що станеться. Він заплаче і не зможе докінчити вірша, від якого в нього стискається серце не менше, ніж у неділю в Маріїнській церкві, коли органіст пан Пфюль грає якось особливо урочисто й проникливо… Заплаче, як завжди, коли від нього вимагають, щоб він показав своє вміння, коли