Читати книгу - "Яр"

Голос урядовця був такий нудний і стомлений, що Максимові перехотілося сперечатись. Але на думку спав ще один козир, і він вирішив спробувати:

— Я був за радянської влади репресований.

— Працювати мусить кожен.

Службовця й таке не схвилювало. Максим поспитав:

— Коли треба дати відповідь?

— Сьогодні.

— Добре. Я трохи згодом прийду.

— Відповідь треба дати зараз.

— Добре, — відповів Максим. — Я зараз.

І вийшов з кабінетика.

— Тим гірше для вас, — дуже спокійно промовив урядовець, не здіймаючи голосу.

Максим подався до Олега Поповича. Заступник голови районної управи працював тут-таки, у кінці коридору, він був сам, і Максим розповів йому про виклик.

— Що я можу зробити? — мовив Олег. — Ти ж знаєш, трудресурси повністю під німецьким порядкуванням. Щось міг би зробити тільки голова, але звертатися до нього — марна справа. Запеклий германофіл.

Він підійшов до Максима й подививсь йому в вічі:

— А може, до... Афіноґена Горобцова, га?

Максим покрутив головою. Олег розсердивсь:

— Тоді пошлють каміння вергати! А якщо відмовишся — в Німеччину. На Україні й так скоро лишимось меншістю. Вивозили всі, кому тільки не ліньки було. То батогом, то калачем... Я колись їздив на Далекий Схід. Чув таке — Зелений Клин?

— Чув...

— Там самі наші. Увесь Приморський край. Годі вже нам безбатченків плодити. Денаціоналізувати Україну.

Ввійшла пані Ганна, й Олег розповів їй про Максима.

— Досидівся, що біржовик узяв на мушку! — закінчив він.

Пані Ганна запалила сигарету з Олегової пачки й сказала:

— Йди знову до нас.

Максим обернувся до неї всім корпусом:

— У школу? Мене ж вигнали!

— Я це беру на себе.

Під очима в пані Ганни застигли тіні, і Максимові не хотілося на них дивитись. Невже Афіноґен Горобцов домігся свого? — майнуло Максимові, та він тут-таки собі заперечив: не може бути, просто абсурд...

— Ким же ти мене візьмеш? — спитав він для годиться.

— Ким хочеш, — відповіла пані Ганна. — Хоч і директором.

Максим усміхнувсь. Батько й досі називав його лише «дерехтором».

— Авантюра. Тільки в області дізнаються, тобі ж першій нагорить.

— Що це ти раптом про мене пектися почав? — уколола його пані Ганна, і він добре знав, на що вона натякає.

— Ні, не піду, — рішуче відмовився Максим, згадавши, як Оленці не подобалося, коли він працював у школі. Та й хіба то школа тепер? До четвертого класу. Німці схаменулася й сказали, що далі діти зможуть учитися й після війни, а тепер вистачить і чотирьох класів. Ганна Базилевич мало не поплатилася за те, що минулого року набрала дітей з першого до десятого класу. Але одне, що старшокласники взимку самі порозбігалися, друге, що ініціативу приписали колишньому голові управи, — усе обійшлось. Про це йому колись розповідав Олег Попович.

— Ні, не піду, — повторив Максим. — Краще каміння вергатиму, як ви кажете.

Олег зітхнув, а Максимові згадалась нічна листівка. Він сказав про неї Поповичеві й запитав:

— Це ваших рук діло, Олегу?

Попович тільки засміявсь, а папі Ганна зробила йому зауваження:

— Хіба про таке можна сира... питати?

Сумнівів тепер не було. В Ярі діяла підпільна група ОУН, а може, і загін УПА.

Пані Ганна звела розмову на інше.

— У тебе є новий циркуляр? — запитала вона Олега.

— З обласного земвідділу?

— Так, з гебітсландвірту, — поправила пані Ганна.

— Десь є. Це небезпечна річ. — Він пояснив Максимові: — Німці оголосили — хто цілий рік працюватиме самовіддано в громадському господарстві й доведе, що вміє господарювати й любить землю, після нового року отримає в приватне користування чотири гектари землі.

— Німці заохочують виробництво й підлещуються, — докинула пані Ганна. — Це справді небезпечно. Розраховують на споконвічний потяг селянина до землі і спекулюють на цьому.

— Сподіваюся, вони й цього разу збрешуть. Як спокусник панянці: аби видурити своєї — сказав Олег Попович і засміявся.

Максимові стало ніяково. Зв'язків Марії з Олегом не можна вже було приховати, хоч обоє ховалися від людського ока, мов коти. Максим відчував, що несправедливий до цих людей, але нічого не міг удіяти з собою. Зрештою, то все первісні функції спинного мозку й годі в них шукати логіки. Заспокоївши себе цим висновком, він попрощався й пішов додому, забувши навіть, що обіцяв зайти до того інспектора у справах працевлаштування.

Але про циркуляр гебітсландвірту вже говорили й удома.

— Якби нам оддали наше на Ружах! — сказала мати, і очі її мрійливо заблищали.

Але батько скептично скривився:

— Дадуть, а тоді, кау, наздоженуть, та, мо', і ше...

Вони довго сперечалися в такому тоні, мати вірила в той циркуляр, батько — ні, нарешті йому спало на думку інше:

— А шо робитимеш із тими Ружами, як вернуться руські?

Мати враз прикусила язик, певно, вона про це й не думала. Марія напнула хустку й устала з лави. Проходячи повз Максима, кинула на нього смутний