Читати книгу - "Спалена корона, Ярослава Денін "

-От падлюка ... Знаєш, з'явилося різке бажання комусь надерти зад!

-Віл, не починай.Він залишився у моєму минулому. Зате уяви його вираз обличчя, коли він дізнається що та, яку він називав клоуном – виявилася спадкоємицею престолу Нествілу. 

  Так ми проговорили ще близько півгодини і тільки потім лягли спати. Якби не тонкі промені світла, які потрапляють у приміщення через щілини у дверях і вікнах, я б і не зрозуміла, що вже світанок. З-за дверей так само продувало крижаним повітрям. Агов, скажіть хтось зимі, що час би закінчуватися! Вже за місяць весна! Вільяма в домі я не знайшла. Ні на одному поверсі.

  Зібравшись з думками і заспокоївши себе тим, що Віл міг вийти на вулицю, аби перевірити територію, я пішла переодягатися назад у свій костюм. На моє щастя, до цього часу він вже повністю просох і тихо мирно чекав мене на стільці біля каміна. Волосся я вирішила просто зібрати в тугий високий хвіст. Взявши зброю і засунувши її в просторову кишеню я помітила що ... 

-Меч ... - Я точно пам'ятаю, що Віл прибрав меч на камін. Зараз же його не було ... Знову не було! Значить або моя здогадка вірна і наш злодій десь тут не далеко, або меч взяв Вілла. Що ж, сподіватимемося, що Вільям просто забрав його з собою. 

  А зараз час висуватися в сторону Столиці. До обіду ми повинні вже бути там. На мій подив, на вулиці не було ані єдиної нечисті ... та й будь-якої живої істоти я не спостерігала.

  Тихо. Пусто. Лячно.

  Де ж Вільям? Невже він ... кхм пішов без мене? Та ні, не міг він … Я думаю … Після того що було вчора він би не кинув мене просто так …

  Зараз мене оточувало порожнє, гнітюче, холодне місто та сосновий ліс … З лісу долинали звуки воронів та диких вовків. Жахливе місце. Я мимоволі склала руки на грудях і погладжуючи рухами лодоней намагалася себе заспокоїти. Вчора на пару з Вілом, тут здавалося набагато спокійніше. Так, незвична обстановка та відчуття порожнечі, але не було такого жахливого почуття … ніби все живе вимерло, а я тут залишилася сама. Зовсім одна. Чи не відомо чи є Вільям насправді десь поряд. Чи справді втік вночі? Злякався Руїн? Або є тут щось страшніше за порожнє місто ... ?

-Шурх! ... Хрясь! - З-за спини, у дворику будинку почувся шурхіт. Через високу товсту траву, старого пожовклого кольору хтось наближався.

-Уїльям?! ... Це ти?! ... Хто тут?! ... - Але відповіді не почулося. Лише гнівне каркання птахів воронячого крила, що відлітають, яких я злякала своїм криком, було мені у відповідь. Розглядаючи чорне місиво воронів, я втратила момент коли тінь з-за трави вийшла на світ. І я ніяк не очікувала, що це буде ... - Генрі?! 

  Переді мною у всій красі стояв Генрі. З акуратною зачіскою, діловим костюмом, теплом пальто і … весь у воронячих крилах. Підходячи до мене хлопець скидав із себе одне за одним по пір'їнку, що залишилося на його одязі, волоссі, шкірі.

-Тихо! ... - Взявши мене за руку і відводячи вглиб міста не голосно говорив хлопець. - Мені не потрібні додаткові проблеми через тебе! 

-Якого біса ти робиш?! 

-Тут на кожному кутку чекає якесь створіння! - Останню фразу Глюкенбері буквально прошипів. 

-Знаєш, любий мій, я помітила. Ти взагалі-то теж з-за рогу вийшов, і теж т ... тарган набридливий! - М-да, сподіваюся у наступному житті він стане змією. А що? У нього добре виходить. - З чого така турбота?

-Вважай, що я допомагаю твоєму хлопцю. Якщо вже той так боягузливо втік.

-В-втік ... ? Звідки тобі відомо? Ти не був із нами! - Я чесно намагалася зробити голос якомога серйознішим і холоднішим. Але виходило ... як виходило. 

-Ти думаєш я далеко пішов? Ні. Я відбивався від нападаючої безбожності, коли побачив що ви дружненько побігли до однієї з будівель. Тоді я вирішив відбити монстрів, що залишилися, і піти в сусідню будівлю. Так, воно було скромніше за ваше, але жити можна було. Точніше ніч переночувати. Як тільки почали з'являтися перші промені сонця, а нечесть розходиться по темних куточках Руїн, я вийшов озирнутися і знайти вас. І тоді я побачив Вільяма з полум'яним мечем у руках, тікає з вашого притулку. А потім вирішив дочекатися поки ти прокинешся і сама вийдеш з дому. 

-А навіщо тоді в траві ховався? 

-Та ж проблема, принцеса. На задньому дворі вашого будинку їх було повно. Ось я і вирішив прибратися до того, як ти прокинешся. Ну, а потім не чекав, що ти вже стоїш біля порога. Я й не думав ховатися від тебе, сонце очей моїх, я лише намагався убезпечити тебе.

  На цей момент ми вже підійшли до, мабуть, кордону Руїн. Я чекала чого завгодно, чесно. Але просто рівного поля ... Порожнього. Безлюдне поле. Я ніяк не очікувала.

-Це … ?

-Тут … тут треба піти далі. Он туди прямо. - Було видно що спочатку він хотів сказати щось інше, але мабуть, відчувши щось передумав і вже почав було вести мене далі, але ...

-Хлоп! ... Хлоп! ... Хлоп! - За нашими спинами почулося, ніби хтось не особливо акуратно приземлився на підлогу та каркання воронів ... так ніби на них наступили. А потім пролунали короткі, гучні хлопки.

 -Чорт! ... - Вилаявся Генрі закривши мені огляд своєю тушкою. - Аїдо, будь ласка, стій і не сіпайся. Може все пройде швидко … 

-Генрі, вибач, але я нічого не можу так … Синій Вогонь! 

   Повз нас пролетів той самий синій вогник. Він виявився досить маленьким, з долонькою, але дуже яскраво сяяв синім світлом. 

-Отож ... ох, Аїдо, пробач заздалегідь.

-За що? - Так само пошепки розмовляли ми.

-Аделаїда Дарвін Дефо || ! Яка зустріч! - Промуркотів чоловічий голос за спиною принца ельфів. - Генрі, чого ж ти стоїш? 

-Не чіпай її. - Я вже думала валити швидко, але звичайно мені б цього не дали ... 

-Та ти загрався, синку. - Суворо викарбував чоловік. 

-Вона не така, як ти її описував. Навіщо тобі це все, тату?!

-Стоп, стоп! Тату? - Спеціально голосно запитала я, але моє питання як завжди проігнорували. 

-Начебто ти не знаєш! Без неї ти і залишишся на нижчих верствах суспільства! Як і я! І твоя мати!