Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

грантів прибувають аспіранти, що от-от мають захищати дисертації, роблять кількадесят фотознімків на старицях і за тиждень-два повертаються назад до Штатів. Їм потрібен не результат, не відкриття чи реальні спостереження, а згадка про Мадре-де-Діос у науковій роботі. Це тупо, але сам факт того, що докторант побував у отакій глушині, надає ваги та серйозності «дослідженням»; молодий учений тепер може писати, що заманеться, навіть якщо він надряпає у статті, що синьо-жовті ара[150] під час сезону парування длубаються один одному дзьобами в задницях, ніхто не сперечатиметься, аби тільки автор особисто потинявся кілька днів у глиняних болотах довкола «Проґресо» та потім згадав про це разів сорок на сторінках дисертації.

Еріка пірнула під крило літака, на якому прилетіла, та підступила до Ернесто.

— Що в тебе?

— Дивися, — він подав їй згорток.

Жінка без поспіху видобула із пакета зіпрілий від тепла й вологи лист. Папір погано пахнув. Зі згортка вибігло кілька мурах, і Еріка струсила їх у траву.

Розгорнувши послання, вона стала читати:

Сьогодні понеділок, 6 серпня 2012-го року, і ми вирушаємо вглиб лісів Мадре-де-Діос на пошуки загубленого міста Паїтіті.

Нас четверо, ми маємо карту і…

Закінчивши, Еріка підняла очі на перуанця.

— Де ти це взяв?

— Пакет приклеїли до скла на старій Cessn’і.

— Що скажеш? Гадаєш, правда?

Замість відповіді Ернесто знизав плечима.

— Сьогодні дев’ятнадцяте серпня, — жінка ще раз пробігла лист очима. — Розумієш, що це означає? Вони не повернулися!

«Звідти багато хто не повертається», — подумав пілот, але вголос не сказав нічого.

— Ми маємо полетіти й знайти цих хлопців. Ти зможеш відшукати вказане місце?

— А як же робота, Еріко?

— Забудь про неї! Я встигну.

Ернесто Флоріо раптово пожалкував, що не викинув згорток у кущі.

— Це буде непросто, і… — він не знав, як пояснити безцеремонній американці, яка свято вірить, що гроші й перламутрова посмішка можуть вирішити все, що не варто пертися вглиб Мадре-де-Діос. Навіть на літаку. Перуанець сумнівався, бо внутрішній голос підказував: якщо телепні, що пішли в джунглі, не повернулися, щоби забрати свою писульку, отже, їх уже немає серед живих. Іще більше насторожували вичерпні інструкції, за якими він справді міг відшукати… хай там що ховається в тих джунглях. За тридцять із лишком років у Пуерто-Мальдонадо у свідомості Ернесто закарбувалася проста істина: ті, хто нічого не знаходять у нетрищах, повертаються живими; є й інші, яких спускають на плотах. Оскільки спускають їх у такому стані, що розповідати, де були, вони не в змозі, стверджувати з певністю Ернесто не став би, та відчував, що оці інші відшукали щось у джунглях. Тому в голові перуанця мухою дзижчала думка, що, мабуть, не варто бачити те, дорогу до чого так детально розписали автори послання.

— Ерні!

— Еріко, сьогодні пізно, і я не думаю…

— У нас є паливо?

— На «Проґресо» є достатньо каністр, — знехотя визнав пілот.

— Отже, завтра полетимо шукати зниклих мандрівників! А дисертація почекає, може, мені нарешті випала нагода зробити в житті щось по-справжньому корисне!

Ернесто кинув сердитий погляд на зіжмаканий аркуш у руках жінки та процідив:

— Як скажеш, міс…

CXLVI

19 серпня 2012, 16:35 (UTC -5)

Паїтіті

Торкнувшись ногами трави, Левко помчав уздовж південного краю тераси. Підборіддя тримав біля правого плеча, через що ледь не наскочив на кут крайнього барака. Стукнувшись плечем і водночас побачивши вартового, хлопець спинився.

Ґрем, Сьома та Сатомі по одному протиснулися між огорожею генератора й бараком і також завмерли. Не зморгуючи, дивилися на українця. У Сатомі чи то від пришвидшеного дихання, чи то від хвилювання відвисла щелепа.

Перуанець, стікаючи кров’ю, в паніці метався третім рівнем і шукав місце для спуску. На щастя для Левка та на превеликий жаль для вартового, штучно висічений пристінний спуск розташовувався на шістдесят метрів східніше від піраміди. В усіх інших місцях другий рівень від третього відділяла десятиметрова вертикальна стіна. Щоб урятуватися, він мусив просуватися на захід — туди, звідки прийшов. Побачивши Левка, поранений закричав зі злості й відчаю.

Левко підняв АКМ до плеча, прицілився та легко смикнув спусковий гачок, пустивши дві короткі черги. За мікроскопічну мить до того, як перуанець рвонув до південно-східного ребра піраміди, дві кулі вп’ялися йому в спину та повалили ницьма.

Ледь опустивши зброю, хлопець спостерігав за супротивником. Перуанець лежав на животі, на спині розповзалися дві темно-червоні плями. Невдовзі бідолаха заворушився: виставив лікті й поповз. Левко знову скинув АКМ — він не відчував ані жалю до вартового, ані відрази до себе, попри те, що розстрілював беззбройну людину, — переставив перемикач на режим вогню одиночними пострілами, прицілився та став натискати на гашетку, вирівнюючи ствол після кожного пострілу. За шостою спробою він угатив кулю акурат перуанцеві у вухо.

Тиша, що запала після стрілянини, здавалася нестерпно гучною.

Левко опустив автомат. Повернувся до мулата, росіянина та японки.

«Ну от, — подумав він, — ви задоволені?» Думка була сірою, без жодного емоційного відтінку.

Кілька хвилин тому (якихось кілька хвилин, а ввижається, ніби то було інше життя) Левко очікував, що, розстрілявши вартового, розридається, очікував, що його знудить абощо. Нічого такого. Пустота. Порожнеча. Жодного щему в грудях. Він не відчував нічого. Саме відсутність різких емоційних виявів, а не усвідомлення того, що вбив людину, лякала його найбільше.

Ґрем, Семен і Сатомі осклянілими очима тупились у Левка. Погляди випромінювали складну гаму почуттів, у яких проскакували повага та затаєний страх, гіркота й хворобливе полегшення. Проте поза цими емоціями тіла заповнювало гнітюче відчуття, що зародилось тієї миті, коли Левко відкрив вогонь із вершини піраміди, й остаточно зміцніло, коли українець холоднокровно добивав перуанця одиночними пострілами, — тверде усвідомлення болючого факту, що вони більше не єдине ціле. Незважаючи на сварку між хлопцями, незважаючи на стосунки Ґрема та Сатомі, навіть попри epic fail[151] ідеї драпонути на «Colibri», до останнього моменту вони діяли спільно, були всі разом, нехай уже давно не друзями, та все ж командою, яку об’єднують спільні інтереси. Але щойно з дульного отвору АКМ вилетіла перша куля, цей зв’язок розірвався. Левко більше не був одним із гурту, бо зробив те, на що жоден із них не відважився б навіть за такої кричущої необхідності. Короткий натиск на гашетку поставив хлопця осторонь, незрозумілим для них чином посунув у бік тих, хто заправляв на Паїтіті.

Українець ловив на собі їхні погляди, по черзі зазираючи в очі японки (сухі й немигаючі), американця та росіянина, й відчував, як між ними чотирма виростає прозора стіна. Вони все