Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

Цірі, починаючи розуміти, широко розплющила очі. Пані Сова те помітила.

— Так, — підтвердила. — Передусім ти мусиш справити враження на принца Танкреда. Бо ти станеш його коханкою й народиш йому дитину.

— Якби ти й надалі була Ціріллою з Цінтри, — продовжила через довгу мить Філіппа, — якби ти й надалі була донькою Паветти й онукою Каланте, ми б зробили з тебе чесну дружину Танкреда. Принцесу, а тоді й королеву Ковіру й Повіссу. На жаль, — і кажу я те зі справжнім жалем, — доля відібрала в тебе все те. Як відібрала й майбутнє. Будеш ти лише коханкою. Фавориткою.

— З імені, — втрутилася Шеала, — і формально. Бо на практиці ми намагатимемося, аби біля Танкреда ти мала статус княгині, а потім навіть і королеви. Танкред мусить прагнути, аби ти була в нього під боком. Удень і вночі. Ми навчимо тебе, як розпалювати такі прагнення. Але тільки від тебе залежить, чи не піде та наука в ліс.

— То, по суті, дріб’язок, — сказала Пані Сова. — Набагато важливіше, аби ти якнайшвидше завагітніла від Танкреда.

— Ну звісно, — пробурчала Цірі.

— Дитині — твоїй і Танкреда, — Філіппа не спускала з неї своїх темних очей, — Ложа забезпечить майбутнє й становище. Ти маєш знати, що ми тут думаємо про справи по-справжньому важливі. Врешті-решт, ти станеш у тому брати участь, бо відразу після народження дитини станеш брати участь у наших зібраннях. Будеш учитися. Адже ти, нехай сьогодні це для тебе й незрозуміло, є однією з нас.

— На острові Танедд, — Цірі перемогла опір передавленого горла, — ви назвали мене потворою, Пані Сова. А зараз кажете, що я — одна з вас.

— У тому немає протиріччя, — пролунав мелодійний, наче шум струмочка, голос Еніди ан Гленни, Маргаритки з Долин. — Ми, me luned, усі є потворами. Кожна у свій спосіб. Справді ж, Пані Сова?

Філіппа стенула плечима.

— Той мерзотний шрам на обличчі, — знову відізвалася Шеала, начебто байдуже поскубуючи боа, — ми замаскуємо ілюзією. Будеш чарівною й таємничою, а Танкред Тиссен, запевняю тебе, просто збожеволіє від тебе. Треба буде придумати тобі особистість. Цірілла — то ім’я красиве й загалом не таке вже й рідкісне, аби тобі від нього відмовлятися, щоб зберегти інкогніто. Але треба дати тобі інше прізвище. Не стану протестувати, якщо ти обереш моє.

— Або моє, — сказала Пані Сова, усміхаючись кутиком губ. — Цірілла Ейльгарт також звучить непогано.

— Те ім’я, — у залі знову задзвонили сріблясті дзвіночки голоска Маргаритки з Долин, — звучить добре в будь-якому обрамленні. І кожна з нас, тих, хто тут сидить, хотіла б мати таку доньку, як ти, Сіреаель, ластівко з очима сокола, ти, яка є кров від крові та плоть від плоті Лари Доррен. Будь-яка з нас віддала б усе, навіть цю Ложу, навіть долю королівства й усього світу, аби мати таку доньку, як ти. Але це неможливо. Ми знаємо, що це неможливо. А тому заздримо Йеннефер.

— Дякую, пані Філіппо, — сказала за мить Цірі, стискаючи долоні на головах сфінксів. — Дякую й за пропозицію взяти прізвище де Танкарвіль. Утім, оскільки так виглядає, що прізвище — то єдина річ, яка в усій цій справі залежна від мене й мого вибору, єдина річ, яку ви мені не нав’язуєте, я мушу обом вам, пані, подякувати, але обрати сама. Зватися я хочу Цірі з Венґерберга, дочкою Йеннефер.

— Ха! — блиснула зубами чорноволоса чародійка, що була, як здогадувалася Цірі, Сабріною Ґлевіссіг із Кедвену. — Танкред Тиссен виявиться дурнем, якщо не візьме з нею морганатичний шлюб. Якщо замість неї дасть встромити собі дружиною якусь мигдалеву принцесу, він виявиться дурнем і сліпцем, що не вміє розпізнавати діамант поміж скельцями. Мої вітання, Йенна. І я тобі заздрю. А ти знаєш, наскільки щирою я можу бути в заздрості.

Йеннефер подякувала кивком. Без бодай тіні усмішки.

— Тож, — сказала Філіппа, — усе вирішено.

— Ні, — сказала Цірі.

Франческа Фіндабайр стиха пирхнула. Шеала де Танкарвіль підвела голову, а риси її обличчя некрасиво затверділи.

— Я мушу все обдумати, — заявила Цірі. — Прикинути. Усе в собі повкладати. Спокійно. Коли я те зроблю, повернуся в Монтекальво. Стану перед вами. Скажу вам, що вирішила.

Шеала ворухнула губами, наче мала в роті щось, що потрібно відразу сплюнути. Але вона не відізвалася.

— Я, — задерла голову Цірі, — домовилася зустрітися з відьмаком Ґеральтом у місті Рівія. Я пообіцяла йому, що там із ним зустрінуся, що приїду туди разом із Йеннефер. Я дотримаю цієї обіцянки за вашою згодою чи ні. Присутня тут пані Рита знає, що я, як ідеться про Ґеральта, завжди знайду шпарину в мурі.

Маргарита Ло-Антіль з усмішкою кивнула.

— З Ґеральтом я мушу порозмовляти. Попрощатися з ним. І признатися, що він правий. Бо про одне вам треба знати. Коли від’їжджали ми із замку Стигга, залишаючи по собі трупи, я запитала в Ґеральта, чи воно вже кінець, чи ми перемогли, чи зло було переможене, а добро — тріумфує. А він лише всміхнувся якось так дивно й смутно. Я думала, що то через утому, через те, що ми всіх своїх друзів поховали там, під замком Стигга. Але сьогодні я вже знаю, що значила та усмішка. То була усмішка поблажливості щодо наївності дитини, яка вважала, що перерізання горла Вільгефорцові та Бонгартові означає перемогу добра над злом. Я мушу йому обов’язково сказати, що стала мудрішою, що зрозуміла. Я мушу про це йому обов’язково сказати.

Також я мушу спробувати переконати його в тому, що те, що пані бажають зі мною зробити, принципово відрізняється від того, що хотів зробити мені скляною трубкою Вільгефорц. Мушу я спробувати пояснити йому, що є різниця між замком Монтекальво й замком Стигга, хоча Вільгефорц пікся про добро для світу й пані також печуться про добро для світу.

Знаю, що мені не буде легко переконати такого старого вовка, як Ґеральт. Ґеральт скаже, що я шмаркачка, що мене легко надурити шляхетними ілюзіями, що все призначення та добро світу — це глупі фрази. Але я мушу спробувати. Важливо, щоб він зрозумів і щоб прийняв. Це дуже важливо. Для пані також.

— Ти нічого не зрозуміла, — різко заявила