Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Чотири сезони 📚 - Українською

Читати книгу - "Чотири сезони"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чотири сезони" автора Стівен Кінг. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 126 127 128 ... 185
Перейти на сторінку:
траса Сто тридцять шість… — почав був я.

— Ой, та ну, не бздіть! — закричав Тедді. — Це ще п’ять миль по річці пертися, а тоді п’ять миль назад… ми так до темряви йти будем! А тут перейдем — за п’ять хвилин доберемся до того ж місця.

— Але, якщо поїзд, то зійти не буде куди. — Верн дивився не на Тедді. Він дивився вниз, на широчезну сумирну річку.

— Та яке там не буде куди! — зневажливо пирхнув Тедді. А тоді перехилився через край і вхопився за дерев’яну опору між рейками. Дуже далеко він не спускався (кеди майже торкалися землі), але сама думка про те, щоб той самий трюк виконати посеред річки, де внизу — п’ятдесятифутове провалля, а над головою гуркоче поїзд, поїзд, що, напевне, кресатиме гаряченькі іскри мені на волосся й за комір іззаду… від цієї думки мені на душі ставало не зовсім безхмарно.

— Бачте, як легко? — Тедді зіскочив на насип, стер пилюку з рук і знову видряпався нагору, до нас.

— Хочеш сказати, ти так само висітимеш, коли над тобою піде двохсоттонний товарняк? — уточнив Крис. — Просто повисиш на руках, хвилин п’ять-десять?

— Сциш? — загорлав Тедді.

— Ні, просто питаю, що ти робитимеш, — вишкірився Крис. — Мир, пацан.

— Хочете, розвертайтеся! — по-віслючому проревів Тедді. — Кому яке, нахрін, діло? Я вас почекаю! Посплю децл!

— Один поїзд уже пройшов, — неохоче сказав я. — А до Гарлоу, мабуть, ходить не більше одного-двох на день. На це гляньте. — Ногою в кеді я копнув бур’яни, що порозросталися між шпал. На колії, що з’єднувала Касл-Рок та Льюїстон, ніяких бур’янів не росло.

— Отож. Бачите? — тріумфував Тедді.

— Та все одно, поїзд може й пройти, — додав я.

— Ага, — сказав Крис. Дивився він лише на мене, і в очах у нього палали іскорки. — Лачанс, а слабо?

— Хто на слабó бере, той першим іде.

— Згода, — кивнув Крис. Його погляд перейшов на Тедді й Верна. — Сцикуни є?

— НІ! — викрикнув Тедді.

Прочистивши горло, Верн щось крякнув, потім знов прокашлявся й пролебедів «ні». Та осміхнувся — кволо, невпевнено.

— Добре, — згодився Крис… але всі ми на мить спинилися, навіть Тедді, і з пересторогою глянули в обидва боки рейок. Я став на коліна й міцно охопив сталеву рейку рукою, не зважаючи на те, що вона розжарена сонцем й може облізти шкіра. Рейка мовчала.

— Нормально, — кивнув я, і тут же в моєму шлунку немов спортсмен із жердиною стрибнув. Відчуття було таке, що жердина увігналася мені в яйця, а сам він приземлився верхи на моє серце.

Ми рушили на міст вервечкою: першим ішов Крис, за ним — Тедді, далі Верн, а я замикав стрій, бо то я сказав, що першим ідуть ті, хто бере на слабо. Ми ступали на поперечини платформи між рейками, і під ноги треба було дивитися, байдуже, боїшся ти висоти чи ні. Один хибний крок — і провалишся по самісінький пах, ще й ногу поламаєш.

Насип стрімко полетів униз під моїми ногами, і кожен наступний крок, здавалося, тільки зміцнював наше рішення… а заразом росла і впевненість, що ми тупі самогубці. Коли я побачив, що далеко під ногами каміння закінчилося й почалася вода, я спинився й глянув угору. Крис із Тедді вже були далеко попереду, майже на середині естакади, а Верн дибав слідом за ними, сумлінно дивлячись попід ноги. Він нагадував стареньку бабцю на ходулях: голова похилена, спина згорблена, розставлені руки шукають рівноваги. Я озирнувся через плече. Пізно, чувак, доведеться пиляти далі, і не тому, що от-от може піти поїзд. Якщо поверну, то до скону матиму тавро сцикуна.

Тож я змусив себе йти далі. Після нескінченної низки поперечин, між яких зблискувала вода, я відчув запаморочення й дезорієнтацію. Щоразу, як я здіймав ногу, мозок запевняв мене, що вона провалиться в дірку, навіть коли я бачив, що це зовсім не так.

Усі звуки всередині й навколо я сприймав загострено, неначе то ладнав перед концертом інструменти якийсь велетенський божевільний оркестр. Рівне гупання серця, биття крові у вухах, наче хтось пензликами грав на барабані, потріскування сухожиль, наче то струни скрипки натягують до незмоги, рівне сичання річки, гаряче дзижчання сарани, що вгризається в тугу кору дерев, монотонний плач гаїчки, і десь удалині — собачий гавкіт. Може, Звірючин. Ніздрі забивав цвілий сморід річки Касл. Довгі м’язи у стегнах тремтіли. Я все думав, наскільки безпечніше (та, може, і швидше) було би просто стати рачки й поповзти вперед. Але я не поповз. І ніхто з нас би не поповз. Суботні сеанси в «Джемі» навчили нас одного — «Плазують лише невдахи». То був наріжний догмат Голівудського Завіту. Хороші хлопці ходять, випроставши спини, а коли твої сухожилля риплять, мов занадто туго натягнута струна скрипки, бо все тіло охоплює адреналіновий шал, і коли те саме змушує тремтіти довгі м’язи стегон, що ж, хай буде так.

Посеред мосту довелося мені спинитись і подивитися в небо. Запаморочення дужчало. Я вже бачив фантомні шпали, вони наче пливли просто перед моїм носом. Потім вони зблякли, і мені полегшало. Я подивився вперед і побачив, що вже майже наздогнав Верна, котрий ішов ще повільніше, ніж досі. Крис і Тедді вже майже перейшли на той бік.

І хоча звідтоді я написав сім книжок про людей, які можуть робити такі екзотичні штуки, як читати думки й передбачати майбутнє, тієї миті я зазнав свого першого й останнього спалаху екстрасенсорних здібностей. То саме він і був — бо як інакше це пояснити? Я присів навпочіпки й охопив долонею рейку ліворуч від себе. І вона завібрувала в моїй руці. Та так сильно, що відчуття було, ніби я вхопився рукою за зв’язку смертоносних металевих зміюк.

Чули ви цей вислів: «У нього ноги стали ватними»? А я тепер знаю, що він означає — достеменно знаю. Це, либонь, найточніший мовний штамп з усіх наявних. Відтоді я не раз лякався, дуже сильно лякався, але так, як тоді, тієї миті, тримаючи в руці ту живу гаряченну рейку, я не боявся ніколи. Усі мої нутрощі нижче горла стали ватними, обім’якли й лежали всередині, непритомні. По внутрішньому боці стегна мляво побігла тоненька цівка сечі. Рот розтулився. Не я його розтуляв, він сам це зробив,

1 ... 126 127 128 ... 185
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чотири сезони», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чотири сезони"