Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

— Я посилала Мариню на Джерельну, але вона заки рушиться…

— Ов, то треба було посилати аж по панство докторів? — іронічно кинула Меланія.

— Катрусі, мамцю, вже важко ходити. Але не будемо відхилятися від головного… Як я вже сказав, в родині повинна панувати щирість і ще раз щирість. Щирість і відвертість! Останнім часом на нашу родину, починаючи від найважчого, смерті татка, валиться удар за ударом. Я не можу сказати, буцімто всі ми захоплені тим, що Слава — будемо, мамцю, називати речі їхніми іменами — втекла з дому, або Неля, не порадившись ні з ким з нас, поспішила взяти шлюб, чи, врешті, тим, що Оля не знайшла нічого кращого, як зупинити свій вибір на друкарському майстрі. Я поки що абстрагуюсь від його політичних переконань. Нам довелося тут вислухати гіркі слова правди з уст служниці, і нам, прошу панства, від цієї правди нікуди подітися. Але я кажу: краще найгіркіша правда, чим солодка брехня! Отже, перш за все — щирість. Щирість, тіточко Мелясю.

Ольга помітила, як тітка Меланія з живої людини поступово перетворювалася на трупа, так почала на очах бліднути й якось наче занепадатися в себе. Правда, мови їй поки що не відняло:

— Я себе дуже погано почуваю, докторе. Перемінім тему. А якщо я й сказала не так, то у всіх вас тут прошу пробачення. Я втрачаю голову і вже сама не знаю, що той дурний язик меле. Я не знаю, що ти маєш на думці, але я так себе зле почуваю, що не в силі. Може, маєш якісь краплі від серця?

Ольга допомогла їй з крісла перейти на отоманку і лягти горілиць.

Безбородько за той час приготував для неї ліки. Воду принесла Мариня без виклику, але й не затрималася в їдальні довше, ніж потрібно було.

— Тепер тіточка зможуть спокійно вислухати мене до кінця.

— Не треба, Фільку.

— А чому не треба? — втрутилася Ольга. — Я хочу знати правду.

— Фільку, — простогнала Меланія, ловлячи Безбородька за руку, ніби збиралася поцілувати її, — прошу тебе, пощади мою бідну дитину.

— Тітко, — різко вирвав руку Безбородько, — тільки без істерії! Тут уже запізно щадити чи не щадити. Річ у тому, прошу панства…

— Ох, мені погано, млію… — спищала Меланія.

Безбородько дав знак, аби не чинили переполоху.

— Хто вмліває, то не повідомляє про це. Як лікар, запевняю: тітці нічого не загрожує. Спокійно, прошу. Річ у тому, прошу панства, що вчора пізнім вечором був у мене отець Голубінка і я йому відповів, що, по-перше, я католик, а по-друге, жодний лікар не наважиться робити операції на п'ятому місяці вагітності…

— Фільку, тітка насправді зомліла! — скрикнула Неля, сама побілівши, як лілея.

— Води і ложечку… скоріше дайте ложечку, аби не прикусила язика. Спокійно… Дякую Марині, що принесла ложечку, дякую, а тепер ще води. Зараз, зараз… Добре, що маю з собою нашатирний спирт… Так… А-а… завертіло в носі? Тепер зміряємо пульсик… те-ек… майже нормальний. Все, прошу панства, в порядку.

— А чому тітка не відкривають очей? — поцікавилася Мариня.

— Мариню, прошу віднести воду до кухні, вона більше не потрібна.

— Так-то, прошу панства! — Безбородько злегка ляснув Меланію по лиці. — Реакція нормальна. Пульс теж, чуємо все, що навколо нас говорять, а що не хочемо відкрити очей — це наша особиста справа.

— А як ти себе почуваєш, Нелюсь? — взяв її за обидві руки. З якою жадобою притулив би їх до уст!

— Нічого, — злегка відсторонилася Неля. — Вже пройшло, але як маєш, то дай мені чогось бромистого.

— Крім нашатирного спирту, який потрібний мені як швидка допомога, не маю нічого такого… Хіба в уколах?..

— Колоти? Ой ні, ні… — запручалася Неля, скориставшись з нагоди, аби вирвати руки з швагрових долонь.

— Тоді давай послухаю серце…

— Ні-ні…

— А чому ні? — втрутилася Олена. — Послухай її, Фільку, а то ми — як ті родичі шевця, що ходять у подертих черевиках.

Безбородько, схопивши Нелю за плечі, хотів нахилити вухо до грудей швагерки, як та пригадала йому:

— А фонендоскоп, докторе?

Знервований, увесь спітнілий, увіткнув у вухо фонендоскоп.

— Куди ми спішимо? Пульс трохи підвищений.

— Як ти кажеш? — відразу злякалася Олена.

— Нічого, мамцю, — Неля відсторонила від себе Безбородька разом з фонендоскопом. — Я завжди нервую, коли мене лікар слухає.

До Безбородька повністю дійшов скритий зміст цієї фрази. Катерина мала рацію у той перший їх пошлюбний ранок: Неля бридиться його. Зробилося йому жаль себе. Бідний ти, чоловічку, з своїми титулом і грішми: маєш з ким лягти у ліжко, а не маєш з ким прокинутись…

— Але я все-таки не розумію, — Олена знову була в доброму гуморі: Безбородько вислухав Нелю і не знайшов у її серці нічого загрозливого. — Чому Аврельця має відповідати за гріхи Марусі?

— Мамця правильно ставить питання. А коли ще додати, що наша мала господинька потрапила в цю історію, як Пілат у «Вірую»…

— Та ти скажи, — настоювала Олена, аби дізнатись правди, поки Меланія вдає зомлілу, — я нічого не розумію: чому Дорошенко зірвав заручини?

— Прошу мамці, вуйко Михайло поставив Дорошенкові вимогу, щоб той переписав дитину Голубінки на себе. Буцімто його дитина і Аврельці. А той не захотів.

— І правильно зробив! — втрутилася Мариня, яка на всякий випадок з'явилася цим разом з чашкою чаю.

— Було б правильно, якби пан гетьманич не взяв суму грошей у свого майбутнього тестя в рахунок посагу Аврельці. Таж та фарб'ярня на Поділлі — за вуйкові гроші. Я знаю, що накликав на себе біду тим, що тут розповів, але я не міг інакше. Вважаю, що в сім'ї щирість — це перша умова.

Ольга відвела Безбородька в куток:

— Хочу погратулювати тобі…

Філько галантно поцілував руку швагерки:

— Хоч одна людина в цьому домі належно оцінила мене. Ти подумай, тітка хотіла виїхати на тобі.

— Знаєш, Фільку, тільки ти правильно зрозумій мене, але я ніколи не думала, що ти такий принциповий.

— Належимо до найближчих родичів, а не знаємо одне одного, — відповів по-філософськи Безбородько. — Ти уявляєш, що відтепер матиму в особі тітки смертельного ворога, а я все ж пішов на це. Догадуєшся чому?

— Як то? — не зовсім розуміла його Ольга. — Ти, здається, досить ясно висловив свою думку. В родині щирість — перша умова.

— Який це дурень сказав? — цинічно засміявся. — В родині щирість? Ха-ха-ха! Я собі уявляю, як би після того виглядали родинні стосунки. Чого ж ти так дивишся на мене, ніби не