Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Повія, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Повія, Мирний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Повія" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 126 127 128 ... 168
Перейти на сторінку:
убо­ри. До то­го, її мов маг­нi­том тяг­ло по­ба­чи­ти рiд­не се­ло: мо­же, як-не­будь во­на стрi­не своїх под­руг, зна­йо­мих. Пiз­на­ють во­ни її? Нi, не пiз­на­ють, а во­на їх пiз­нає. Бу­де роз­пи­ту­ва­ти­ся за давнє, на­га­ду­ва­ти за те, з чим во­ни кри­ли­ся ко­лись. Ото бу­де чу­да­сiя! Що за про­ява та­ка? Пан­ноч­ка, а все знає, що ко­лись мiж ни­ми во­ди­ло­ся!.. Хри­стя нес­ка­зан­но ра­дi­ла i до пiв­но­чi все ка­ча­ла­ся з бо­ку на бiк, при­га­ду­ючи, як би своїх дi­во­чих под­руг дуж­че здивуват­и.

Чуть свiт во­на вста­ла i на­ча­ла на­ряд­жа­ти­ся. По­ти при­ї­хав Крав­чен­ко, во­на бу­ла зов­сiм го­то­ва. Та що за пиш­на та роз­кiш­на її оде­жа, що за ра­дiс­не та свi­же бi­ле личень­ко. А го­ло­вонька? Як те яб­луч­ко, круг­ла, гла­денько розчес­ана; а ко­са чор­на, товс­та та дов­га, мов ру­ка, по­за­ду неї гой­да­є­ть­ся; чер­во­на, як огонь, стьожка, уп­ле­те­на в неї, тро­хи не до нiг до­хо­дить.


Кравченко, ще мо­ло­дий чо­ло­вiк, як за­ба­чив її, то i очi вит­рi­щив. А во­ни ж у йо­го сi­рi, не­ве­лич­кi, здається, нi­ко­ли не ма­ли по­кою: як жи­ве срiб­ло, бi­га­ли то сю­ди, то ту­ди, а то їх мов хто гвiз­доч­ка­ми при­бив на од­но­му мiс­цi. I не зме­ль­не нi­ку­ди, тiльки ко­ли-не-ко­ли вi­ями луп­не, мов зго­не не­на­ро­ком на­бi­жа­лу сльози­ну, кот­ра бо­ро­нить яс­но ди­ви­тись на та­ку кра­су ди­во­виж­ну. А Хрис­тя со­бi ди­виться на йо­го та всмi­хається. Ли­ченько свi­же та бi­ле, ус­тоньки, мов ко­ра­ли, чер­во­нi, брi­воньки чор­нi, аж по­лис­ку­ються, а очi так i гра­ють своєю тем­ною бе­зод­нею. Нi­чо­го не вид­но в тiй гли­би­нi, на днi тiльки мов двi iс­кор­ки ми­го­тять та свi­тяться.


- Сiдайте, пан­ноч­ко, сi­дай­те, - ка­же Ориш­ка, ви­хо­дя­чи на­д­вiр роз­ряд­же­на теж по-праз­ни­ко­во­му. На її си­вiй го­ловi, на­че ко­роб­ка, чор­на хуст­ка май­та­лається, а си­нiй ки­тайо­вий ха­лат з плеч аж до зем­лi спа­дає. Мов хто за­су­ше­ну жа­бу за­гор­нув у си­ню ки­тай­ку, прик­рив­ши го­ло­ву здоро­вен­ною куч­мою, - та­кою Ориш­ка зда­ва­лась у своєму праз­ни­ко­вому одя­гу.


- А ти, Ва­си­лю, i не ви­мос­тив там, де си­дi­ти? - зирк­нув­ши на вiз, де сяк-так на­ки­да­но бу­ло гни­лої со­ло­ми та тру­хи, ска­за­ла Ориш­ка.


- Я за­раз, за­раз, - за­ме­ту­шив­ся Крав­чен­ко i, ки­нув­ши вiж­ки, по­чав ви­мо­ща­ти. - Ба­бу­сю! У вас не­має за­лишнього ря­денця? - спи­тав вiн, на­ки­да­ючи со­ло­му на од­ну ку­пу. - Ви­мощу - пер­вий сорт. Ца­рiв­нi не в стид тут си­дi­ти! - хвали­вся вiн, ви­би­ва­ючи та ви­мо­щу­ючи, щоб не бу­ло нi згорис­то, нi з яма­ми.


Вимостивши, вiн стриб­нув з во­за i по­чав вис­ти­ла­ти ряд­ном, що ви­нес­ла Ориш­ка. Ту­ди пхне, там пi­дiтк­не… Сам лю­бується своєю ро­бо­тою.


- Готово! - ска­зав вiн, уда­рив­ши по­се­ре­ди­нi до­ло­нею, щоб осi­ла. - Сi­дай­те!


Тiльки що Хрис­тя на­мi­ри­ла­ся стриб­ну­ти, а Крав­чен­ко зза­ду так її i пiд­хо­пив пiд ру­ки, так i знiс на по­воз­ку, аж Хрис­тя ус­мiх­ну­ла­ся.


- О, та ви ж i ми­тець сво­го дi­ла! - ска­за­ла во­на.


- Не пер­ви­на! - од­ка­зав Крав­чен­ко. - Скiльки я оцим са­мим ко­нем пе­ре­во­зив на­ро­ду - i не пе­ре­лi­чиш!.. Ану, бабус­ю, мер­щiй за­ди­рай­те но­ги! - лу­ка­во ус­мi­ха­ючись, повер­ну­вся до Ориш­ки, що, ухо­пив­ши­ся за по­луд­раб­ки ру­ка­ми, сто­яла бi­ля во­за.


- Задирай лиш ти, си­ну. А я, ста­ра, хоч би по­ма­леньку зiд­ра­лась.


- Ну, то я по­мо­жу. Ра-аз! - гук­нув вiн, ухо­пив­ши ста­ру на од­ну ру­ку, i пiд­няв ви­ще своєї го­ло­ви.


- Та й важ­ка ж ви - не­хай вам! Пан­ноч­ка ку­ди лег­ше бу­де! - смiється Крав­чен­ко, са­дов­ля­чи Ориш­ку бi­ля Хрис­тi.


- Старе завж­ди важ­че мо­ло­до­го, - од­ка­за­ла та, гнiздя­чись.


- Та доб­ре, доб­ре. Нiг­де не за­му­ле. Зи­аю, як i ко­му вимо­щати. Жи­до­вi, не­бiй­сь, як ви­мо­щу - чор­то­во­го батька вси­дить. Ну, вже усi­ли­ся? Ру­шив, Васька! - гук­нув вiн на ко­ня, що сто­яв бi­ля ган­ку, схи­лив­ши го­ло­ву, i щось гу­ба­ми по­трушував. Пев­но, ла­яв ха­зяїна, що на­би­рав та­ко­го народ­у на вiз. - Ану, зас­нув! Нно-о!!


Кiнь мах­нув хвос­том i зра­зу, мов опе­че­ний, ки­нувсь. Крав­чен­ко, дер­жа­чись за вiж­ки, бiг збо­ку i нап­рям­ляв Ва­сь­ку на шлях.


- Ти, Ва­си­лю, не ду­же пус­кай з го­ри, - ска­за­ла Ориш­ка, - щоб, бу­ва, не пе­ре­ки­нув.


- Ет, тол­куй­те­ся, - стри­ба­ючи на вiз, од­ка­зав Крав­чен­ко. - Та се в ме­не як кiнь, то по всьому свi­ту дру­го­го не зiська­ти. З го­ри спус­ка - як на по­душ­цi зно­се.


I справ­дi, ще тiльки доїжджа­ли до го­ри, як кiнь по­чав хо­ди вко­ро­ча­ти. Прий­шло­ся з го­ри - i вiн, вип'явши спи­ну уго­ру, мов во­на в йо­го бу­ла гор­бом, пi­шов по­ти­ху та пома­лу. Хоч би струс­нув, хоч би раз як ос­ту­пив­ся - а го­ра ж кру­та-крута! Як на ру­ках знiс, так пе­рей­шов го­ру Васька i вже на ни­зу розп­ра­вив но­ги.


- А що? Не я ка­зав? - по­вер­нув­ся Крав­чен­ко. - Ба­чи­ли, як спус­кає? Не­хай Вовк своїм во­ро­ним так з'їде. Та й з та­кої го­ри кiст­ки б розт­ру­сив, ко­ли зов­сiм го­ло­ви не звер­нув би. Та й по рiв­но­му про­ти сього не вис­тоє. Вiн спер­шу i за­ба­сує - ку­ди який страш­ний! А про­бiг верс­ту-дру­гу - уже i одста­вати по­чав. Ди­ви­ся, мiй Васька вже й ви­пе­ре­див. Хi­ба не би­ли­ся ми з ним на зак­ла­ди! Би­ли­ся! Кар­бо­ван­ця ви­грав. Хоч вiн у йо­го цi­лу сот­ню зап­ла­че­ний, а мiй тiльки пiв­сот­нi. Та хоч i пiв­сот­нi, та з тол­ком. Що з то­го, що кiнь у те­бе, як пiч, глад­кий, та не ве­зе? Та­ко­му ко­ню уся пi­на - ко­пiй­ка. А ось кiнь! так кiнь! Гей, ти, Не­вi­ро! - гук­нув вiн на ко­ня i по­тяг за вiж­ки. Кiнь зра­зу до­дав хо­ди. Мов i не швид­ко сту­пає, а по­воз­ка, аж ко­ле­са то­рох­тять, ко­тить.


- А що, чу­ли? У йо­го ро­зу­му бiльше, нiж у всiх сло­бо­жан ра­зом, - жар­тує Крав­чен­ко.


- Чого ви йо­го зве­те Не­вi­рою? - пос­пи­та­ла­ся Хрис­тя.


- Невiрою? То­го, що та­тарської по­ро­ди. Не­вi­ра, зна­чить, i є. Но!.. се­ло не­да­ле­ко! - по­вер­нув­ся до ко­ня.


Проїхали ще тро­хи - по­ка­за­ли­ся сад­ки, ле­ва­ди, що зав­жди об­ля­га­ють кож­не се­ло. За ним - ца­ри­на, май­дан, а да­лi - ха­ти з ха­та­ми пос­куп­лю­ва­ли­ся, го­ро­ди з го­ро­да­ми посп­лi­та­ли­ся, пiш­ли кри­вi ули­цi, по­пе­ре­рi­зу­ва­нi не­ве­лич­ки­ми улич­ка­ми. Хрис­тя не знає, ку­ди свої очi нап­ря­ми­ти, на чо­му їх зос­та­но­ви­ти. Чи дав­но во­на з се­ла - а те­пер йо­го i не пiз­на­ти. За сiм-вi­сiм ро­кiв все так пе­ре­мi­ни­ло­ся. "Тут, на сiй сто­ро­нi, бу­ла ха­та Вов­чи­хи, де ми, дiв­ча­та, зби­ра­ли­ся на дос­вiт­ки. Де те­пер во­на?! I приз­на­кiв не­має. Во­на стоя­ла на роз­пут­тi - те­пер все те по­заст­ро­юва­ло­ся, позагоро­д­жу­валося. А то чия осе­ля пок­ри­та дран­ню? Це вже новин­а. Цього нi­ко­ли при ме­нi не бу­ло. Вид­но, щось ба­га­те осе­лилося - двiр об­не­се­ний за­бо­ром. А то, здається, до­мiв­ка Су­пруненка?.. Во­на… во­на… по­хи­ли­ла­ся, пок­ри­ви­ла­ся, у

1 ... 126 127 128 ... 168
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повія, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повія, Мирний"