Читати книгу - "Королівський убивця"

Якщо ж ідеться про Регала, то він аж запряв вухами на звістку про від’їзд Веріті. Тепер він насторожився, наче пес, що жебрає біля стола. Заговорив трохи зарано, щоб це прозвучало щиро.

— Якби хтось мені пояснив, куди вибирається Веріті, то, можливо, я міг би сам за себе сказати, чи готовий це прийняти.

Веріті стримав язика. Незворушний і мовчазний, глянув на батька.

— Твій брат, — для моїх вух ця фраза прозвучала дещо надміру офіційно, — просить у мене дозволу вирушити в подорож. Він бажає якнайшвидше виїхати до Дощових нетрів за Гірським королівством, щоб відшукати Старійшин і здобути від них колись обіцяну підмогу.

Регалові очі округлилися, як у сови. Не знаю, у що він більше не вірив: у Старійшин чи в те щастя, що зненацька на нього звалилося. Він облизнув губи.

— Я, звичайно, заборонив це, — заявив Шрюд, пильно дивлячись на Регала.

— Але чому? — наполегливо спитав той. — Безперечно, слід обміркувати всі можливості…

— Надто великі кошти. Хіба ж ти сам не казав мені недавно, що побудова військових кораблів та забезпечення їх командою і постачанням майже вичерпали наші резерви?

Регалові очі бігали туди-сюди, швидко, наче зміїний язик.

— Але ж відтоді я одержав решту звітів про жнива, батьку. Не знав, що вони будуть такими добрими. Кошти можна знайти. За умови, що він подорожуватиме просто.

Веріті вдихнув крізь ніс.

— Дякую за твої міркування, Регале. Досі я не усвідомлював, що подібні рішення входять до твоєї компетенції.

— Я раджу королю, так само, як і ти, — квапливо пояснив Регал.

— Ти не вважаєш, що розумнішим було б вислати емісара? — спитав Шрюд. — Що подумають люди про свого короля-в-очікуванні, котрий залишає місто в такий час і з такою метою?

— Емісара? — Регал прикинувся, що обдумує це. — Я так не думаю. Не про те, чого ми мусимо просити. Хіба ж легенди не розповідають, що король Вайздом подорожував сам, власною персоною? Що ми знаємо про цих Старійшин? Чи зважимося ризикнути, пославши підвладного, що могло б їх образити? У цьому випадку — ні. Я вірю, що годиться послати щонайменше королівського сина. Стосовно ж його від’їзду з Оленячого замку… що ж, ви король, і ви залишаєтесь тут. Так само, як його дружина.

— Моя королева, — буркнув Веріті, але Регал вів далі.

— І я. Оленячий замок не буде покинуто. А мета цього всього? Вона може полонити людську фантазію. Або, якщо ви так бажаєте, можемо не розголошувати причини його поїздки. Можемо подати це як звичайний візит до наших союзників-горян. Особливо коли з ним вирушить його дружина.

— Моя королева залишиться тут, — Веріті підкреслено використав її титул. — Щоб представляти моє правління і захищати мої інтереси.

— Не довіряєш у цьому нашому батькові? — незворушно спитав Регал.

Веріті стримався і глянув на старого чоловіка у кріслі біля вогнища. Кожному, хто мав очі, зрозуміле було виражене цим поглядом питання. «Чи можу я тобі довіряти?» — питав він його. Але Шрюд, згідно зі своїм іменем, відповів на це питання власним.

— Ти чув міркування принца Регала на тему цієї місії. І мої. Свої ти знаєш. Узявши до уваги ці поради, що ти тепер хочеш вчинити?

Тоді я благословив Веріті за те, що на цих словах він обернувся до Кеттрікен і дивився лише на неї. Не було між ними ні кивка, ні жодного шепоту. Але він знову повернувся до батька з її згодою.

— Я хотів би вирушити в Дощові нетрі за Гірським королівством і зробити це якомога швидше.

Коли король Шрюд повільно кивнув, серце в мені провалилося аж на дно живота. Але блазень за його кріслом крутнув кілька сальто через усю кімнату, а тоді колесом повернувся назад і став позаду короля з виразом такої пильності, наче нікуди й не рухався. Регала це роздратувало. Проте, коли Веріті став навколішки, щоб поцілувати руку батька й подякувати йому за дозвіл, посмішка, що розійшлася Регаловим обличчям, за шириною цілком могла позмагатися з акулячою.

На цьому рада майже й завершилася. Веріті бажав виїхати через сім днів. Шрюд схвалив це. Принц хотів сам вибрати супровід. Шрюд і з цим погодився, хоча Регал мав замислений вигляд. Коли король нарешті нас відпустив, я невдоволено помітив, як Регал відстав від нас, щоб порозмовляти самому з Воллесом. Піймав себе на думці, чи дозволить мені Чейд убити Воллеса. Він уже раніше заборонив мені розв’язати таким шляхом проблему Регала, і я обіцяв моєму королю не робити цього. Але Воллес не мав такого захисту.

У коридорі Веріті коротко подякував мені. Я наважився спитати, навіщо йому була потрібна моя присутність.

— Для свідчення, — з натугою промовив він. — Бути свідком чогось — це куди більше, ніж почути про це пізніше. Щоб зберегти у пам’яті всі промовлені слова… щоб ніколи їх не забути.

Я вже знав, що вночі слід чекати на виклик Чейда.

Але я не міг протистояти бажанню зустрітися з Моллі. Нова зустріч із королем, що знову був королем, розбудила мою майже згаслу надію. Я обіцяв собі, що ця зустріч буде короткою, лише щоб з нею порозмовляти, дати їй знати, як я ціную все, що вона зробила. Мав би повернутися до себе ще до тих передсвітанкових годин, які Чейд зазвичай вибирав для наших розмов.

Я крадькома постукав у її двері, вона швидко мене впустила. Мусила знати, яка сила мене жене, бо відразу ж кинулася мені в обійми, без питань і вагань. Я гладив її блискуче волосся, дивився їй в очі. Пристрасть, яка раптово мене охопила, була наче весняна повінь, що мчить річищем струмка, змиваючи всі зимові рештки на своєму шляху. Отак були зметені всі мої плани спокійної розмови. Моллі задихнулася, коли я несамовито її вхопив, а потім піддалася.

Здавалося, минули місяці, відколи ми востаннє були разом. Коли вона жадібно мене поцілувала, я раптом почувся ніяково, невпевнено, не знаючи, чи вона дійсно мене прагне. Була такою молодою і такою прекрасною. Мені здавалося марнославством вірити, що вона бажає когось такого побитого і змученого, як я. Моллі не дозволила мені плекати сумніви, а без вагань потягла до себе. Заглибившись у цю близькість, я