Читати книгу - "Твердиня"

Have you ever been alone at night

Thought you heard footsteps behind

And turned around, and no one’s there[154]?

— хрипко витягував патлатий Дікінсон. У 1992-му він був кудлатий, як американський кокер-спаніель).

— О, привіт, східна красуне!

На мікроскопічний відрізок часу подив у очах Марко змінився чимось гнітючим і чорним, мов венозна кров, чимсь таким, що разюче відрізнялось від тваринячої хіті, яку Сатомі не раз зауважувала в поглядах чоловіків із ватаги Амаро Кіспе чи у найбільш нахабних мачігуенга. Та вже за мить тінь збігла з лиця, і Молінарі посміхався найприязнішою усмішкою у всесвіті.

— Я допоможу тобі з обідом, — сказала дівчина.

Марко вимкнув плеєр і зиркнув на наручний годинник.

— Ще рано. Я збирався починати десь після одинадцятої. — Кухар, ледь вигнувши брови, прискіпливо вивчав обличчя японки, стежив за кожним м’язом. — Двоє мачігуенга допомагатимуть мені, оскільки картоплю чистити не треба, я ризикну і довірю їм плиту. Крім того, сьогодні неділя… коротше, — італієць підморгнув їй, — можеш відпочивати.

— О’кей, — знизала плечима Сатомі (але не відступила ні на крок). — просто…

— Ну?

Дівчина ворухнулась, рукава напнулися. Він уважно дивився і вразився: що у неї під кофтою? Ще одна кофта? Невже круглолицій так холодно?

— Не хочу вертатись туди. — Кивком голови вона показала на вхід у підземелля.

— Чого?

— Сваряться, — на ходу вигадувала дівчина.

— О-о… чоловіки. — Марко прицмокнув язиком. — Тоді заходь, візьмемось за салат, до обіду не прокисне, а коли прийдуть ті два варвари, будемо просто командувати. — Сатомі хіхікнула. Кухар спитав, не дивлячись на неї: — А чо’ сваряться?

— Та через усе потроху. — Японка зробила невиразний жест руками і… зашарілася. — А тепер ще й через мене.

— Хто? — Італієць знову підморгнув, витягаючи на стіл ножі і залишки овочів.

— Лео і Ґрем.

— Я так і думав. Це під час подорожі почалось чи раніше? — Марко розклав перед собою кілька капустин, прижухлий щавель, петрушку, поморщені огірки і цибулю (також не першої свіжості). Сатомі підсунув огірки, сам узявся за капусту.

— Навіть не знаю, що тобі відповісти. Для Ґрема раніше, а для Левка, мабуть, під час поїздки. Лео взагалі спочатку думав, що Ґрем голубий.

— Бути такого не може!

Застукотіли ножі, і Сатомі взялась переповідати історію про те, як Левко «застукав» у одному ліжку Ґрема і…

(ось тут її наскрізь пропекло жаром, а ніж затремтів у руці — загравшись, вона ледь не вибовкала про Яна)

…і одного іншого хлопця, який також не хотів, щоб Лео дізнався про стосунки мулата і японки. Попри певні невідповідності й не зовсім зрозумілі моменти, дослухавши оповідь до кінця, Марко реготав мов навіжений.

— І коли в того телепня прорізались очі?

— Тижнів за два після вильоту зі Стокгольма.

Сатомі закінчила з огірками і перейшла до щавлю.

— Що Лео робив уночі на терасі? — несподівано (ще ніби й не переставши сміятися) спитав кухар.

Японка на секунду довше, ніж слід було, притримала ніж над дошкою для нарізання овочів.

— Він ходить уві сні. Схоже, вчора бідолаху ледь не вбило блискавкою.

Марко зміркував, що це аж ніяк не пояснює, чому в хлопця очі такі, наче він усю ніч видавлював із прямої кишки хокейну шайбу, але вголос про це нічого не сказав, поставивши інше запитання:

— Що з твоїм вухом?

Сатомі занервувала, і він це помітив.

— Не знаю… десь вдарилася.

Дівчина напружилася, чекаючи нових запитань, проте кухар змінив тему розмови.

Стругати силос (як сказав би Левко) для салату вони закінчили вже після одинадцятої. Обіцяні мачігуенга в наряд по кухні не з’явилися (давалася взнаки відсутність Джейсона), тож Марко, витерши руки рушником, сам пішов їх виловлювати.

Японка лишилась у наметі сама і повірити не могла своєму щастю. Інгредієнти салату досі лежали окремими купками на столі. Дівчина відшукала на стелажах достатньо містку миску, поскидала в неї капусту, огірки, цибулю і зелень, а тоді, трясучись і пітніючи, стала похапливо витягувати з рукавів покришені листки й пелюстки бруґмансії. Услід їм полетіла бруґмансія з сумки на поясі. За хвилину діло було зроблено.

Коли італієць повернувся, ведучи за собою, мов рабів на каторгу, двох пригнічених і сонних індіанців (це ж треба, яке щастя — працювати на кухні в неділю), салат стояв на столі повністю готовий: посолений, перемішаний і политий олією.

— Я доробила салат, — похвалилася Сатомі, розминаючись із кухарем перед виходом з намету.

Марко кивнув, подарувавши їй посмішку.

— Ти куди?

— Мити руки. — Японка делікатно уникнула фрази «йду в туалет».

— Ось же умивальник.

— Ну, Марко…

Чоловік ненароком кинув погляд на миску з салатом і спохмурнів. Його наметане око миттєво вихопило жовті вкраплення у загалом однорідній блідо-блідо-зеленій масі. Подумки він перебрав усе, що кидав у салат, і усвідомив: нічого жовтого там бути не може.

— От чорт! Я — тугодум! Так би й сказала. — Марко вигнітив з себе посмішку. Цього разу невдало: кухар з нього був кращий, ніж актор. Сатомі відчула, що він її підозрює. — Гаразд, іди.

— Я повернуся.

Рукави її толстовки звисали на плечах, немов здуті повітряні кульки.

CXXXI

Сатомі повернулася, і рукави знову надимались, наче під ними була ще одна кофта.

Мачігуенга у величезному казані домивали рис перед тим, як поставити його на плиту варитися. Марко обсмажував моркву й цибулю для соусу. На стільниці розмерзалися курячі стегенця.

Роботи для японки не було, але вона все одно крутилась на кухні, і Марко припустив, що дівчина не зробила всього, що хотіла. Кмітливий італієць вирішив дати їй можливість. Кілька разів виходив з кухні, нібито у своїх справах, щоразу лишаючись поблизу намету і підглядаючи, то крізь щілину у вході, то через вікно. За п’ятим разом він таки побачив те, що очікував. Не зважаючи на індіанців, які розбирались у приготуванні їжі десь так само, як і в теорії відносності Ейнштейна, Сатомі висипала спершу в каструлю, де булькав соус, а згодом і на тацю зі стегенцями жовтувате зілля. Поки вона витягала його з сумки на поясі, Марко ще дозволяв собі сумніватися (раптом це якась мегасмачна спеція), але коли дівчина