Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вогнем і мечем. Том перший 📚 - Українською

Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вогнем і мечем. Том перший" автора Генрік Сенкевич. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 127 128 129 ... 133
Перейти на сторінку:
а з грудей його чувся глухий голос:

— Боже! Помилуй мене, грішного! Боже! Помилуй мене, грішного! Боже! Помилуй мене, грішного!..

Рожевий світанок займався в небі, а невдовзі встало й золотаве сонце і осяяло залу. На карнизах защебетали горобці й ластівки. Князь підвівся з підлоги і пішов розбудити свого пахолка, Желенського, що спав по той бік дверей.

— Біжи, — сказав він йому, — до вістових і звели їм скликати до мене полковників, котрі стоять у замку і в місті, кварцяних і ополченських.

Через дві години зала почала заповнюватися вусатими й бородатими постатями жовнірів. Із князівських людей прийшли старий Зацвіліховський, Поляновський, Скшетуський із паном Заглобою, Вурцель, оберштер Махницький, Володийовський, Вершул, Понятовський, майже усі офіцери аж до хорунжих, крім Кушеля, посланого у роз’їзд на Поділля. Із кварцяних були Осинський і Корицький. Багатьох зі знатної шляхти й ополчення не можна було з перин постягати, але й цих усе-таки зібралося чимало, а поміж ними знать із різних земель, від каштелянів аж до підкоморіїв… Чулися перешіптування, розмови — усе гуло, як у вулику, а погляди були звернені на двері, звідкіля мав зайти князь.

Нараз усе вщухло. Зайшов князь.

Вигляд він мав спокійний, ясний, і тільки почервонілі від безсоння очі й стягнуте обличчя свідчили про пережиті боріння. Але ясність ця і навіть лагідність не могли приховати достоїнства і незламної волі.

— Милостиві панове! — почав він. — Сьогодні вночі я питав у Бога і власного сумління, що мені належить учинити. Тому повідомляю вашим милостям, а ви повідомите усьому рицарству, що задля блага вітчизни і злагоди, необхідної для всіх у годину лиха, я віддаю себе на волю рейментарів.

Глухе мовчання запанувало у громаді.

Опівдні того ж дня на подвір'ї замку вишикувалося триста Вершулових татар, готових вирушити в дорогу із паном Скшетуським. А в самому замку князь давав обід військовій старшині, який водночас мав бути прощальним бенкетом на честь нашого рицаря. Його як нареченого посадили поруч князя, а біля нього сидів пан Заглоба, позаяк відомо було, що саме завдяки його кмітливості й відвазі наречену врятовано від загину. Князь був веселий, бо скинув із серця тягар, і підіймав келихи за благополуччя майбутнього подружжя. Мури й вікна здригалися від рицарських окриків. У передпокоях зчиняли ґвалт слуги, серед яких заводієм був Жендзян.

— Милостиві панове! — мовив князь. — Нехай же цей третій келих буде за прийдешніх нащадків. Чудове це гніздо. Дай Боже, щоб яблука не впали далеко від яблуні. Нехай же від цього яструбця гідні батька дітлахи вродяться!

— Слава йому! Слава йому!

— На віддяку! — вигукнув Скшетуський, вихиляючи величезний келих мальвазії[155].

— Згода і любов!

— Crescite et multiplicamini![156]

— Ти вже, ваша милость, із півхоругви постарайся виставити! — сказав, сміючись, старенький Зацвіліховський.

— Він же начисто військо заскшетусить! Я його знаю! — докинув пан Заглоба.

Шляхта вибухнула сміхом. Вино вдарило у голови. Усюди видно було, як червоніють обличчя, ворушаться вуса, а настрій із кожною хвилиною поліпшувався.

— Коли так, — кричав розохочений пан Ян, — то я вашим милостям мушу признатися, що зозуля мені дванадцять хлопчиків накувала.

— Їй-бо, усі лелеки від роботи поздихають! — підшпигнув пан Заглоба.

Шляхта відповіла новим вибухом сміху, і реготіли всі так, що залою ніби аж грім перекочувався.

Та ось на порозі зали з’явилася якась понура, вкрита пилом постать, але, побачивши стіл, бенкет і розчервонілі обличчя, вона зупинилася в дверях, ніби вагаючись, чи йти далі.

Князь побачив її першим, звів брови, глянув із-під долоні й сказав:

— А хто там? А, це Кушель! Повернувся? Що чувати? Які новини?

— Дуже кепські, ваша ясновельможність, — відповів дивним голосом молодий офіцер.

Раптова тиша запала серед гурту, ніби його хтось зачарував. Келихи зупинилися на півдорозі до уст, усі впилися очима у Кушеля, на втомленому обличчі якого було написане страждання.

— Ліпше б ти, ваша милость, тоді їх не сповіщав, коли я за келихом веселюся, — мовив князь, — та вже якщо почав, докінчуй.

— Ваша ясновельможність, я волів би не бути сичем, бо у мене ця новина з язика не зійде.

— Що сталося? Кажи!

— Бар… узято!

Кінець першого тому

КОМЕНТАРІ

Роман «Вогнем і мечем» публікувався у варшавській газеті «Slowo» («Слово») від 2 травня 1883 року до 1 березня 1884 року. У 1884 році він вийшов і окремим виданням.

С. 23. Дике поле — історична назва українських і російських степів Причорномор’я і Приазов’я між Дністром і Доном. Поняття «Дике поле» виникло у XVI столітті й зникло наприкінці XVIII століття, коли Росія вийшла на узбережжя Чорного моря. Заселення Дикого поля відбувалося стихійно українськими і російськими селянами, які, починаючи з XVI століття, тікали у південноукраїнські й придонські степи від феодального визиску і ставали козаками. Для захисту південних кордонів Російської держави від грабіжницьких наскоків кримських і ногайських татар тут створювалися укріплені лінії — Бєлгородська, Українська, Дніпровська.

Польські магнати і шляхта називали «Диким полем» усі українські землі південніше і східніше від Білої Церкви. Уряд Речі Посполитої роздавав їм ці терени у приватну власність як незаселені, хоч там проживало українське населення.

С. 23. Сарана (саранча) — величезна маса комах, яка живилася зеленню, перелітала з одного місця на інше і поїдала посіви, траву, листя. У середні віки з’являлася в Україні досить часто.

С. 24. Чамбул — загін озброєних татар.

С. 25…. аж до Овидового озера, а то й до моря… — Тут мається на увазі Дніпровський лиман, яким запорожці виходили у Чорне море.

С. 25. Чорний шлях — стратегічний шлях, яким ходили кримські татари, вчинюючи розбійницькі напади на Правобережну, західну Україну і Польщу в XVI–XVII століттях. Починався Чорний шлях від Перекопського перешийка, перетинав нижню течію Дніпра і йшов через запорізькі степи на північ. Проходив між верхів’ями річок Інгульця, Тясмину і Росі, потім повертав на захід у напрямку міст Звенигородки, Умані, Кальника, Тернополя до Львова. Нападаючи Чорним шляхом на Україну, кримські татари палили і спустошували міста і села, а людей забирали в полон. Польсько-шляхетський уряд не спромігся вжити дієвих заходів для оборони українських земель від татар. Тільки завдяки походам українських козаків і російських військ, які підірвали військову могутність Кримського ханства, татари у XVIII столітті припинили напади на Україну.

С. 25. Кучманський шлях — одне з відгалужень Чорного шляху, яким кримські й ногайські татари у XVI — першій половині XVIII століття чинили грабіжницькі напади на Поділля й Галичину. Починався від верхів’їв річки Інгулу, поблизу нинішнього міста Вознесенська перетинав Південний Буг і

1 ... 127 128 129 ... 133
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогнем і мечем. Том перший», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вогнем і мечем. Том перший"